Мертвяки і бензопили. Чому ми любимо страшне

Напевно кожен, бодай раз у житті, ловив себе на заледве не парадоксальній думці: "Чому людина настільки любить бути настрашеною; а ще б пак - дивитися фільми жахів?" Відповідей, звісно, знайдеться безліч. В СРСР, де з усіх горорів глядач мав змогу побачити лише екранізацію "Вія", побутував такий анекдот: "Коли Гічкок вперше побачив перший-ліпший радянський соцреалістичний фільм, він тільки й зміг вигукнути: "Та це ж просто жах якийсь!" Тоді навіть мумія вождя викликала чи не єдину реакцію - серію анекдотів про нього та нескінченні штучні черги в Мавзолей.

Тепер, звісно, багато чого змінилося. Але найдивнішим є навіть не стільки одвічний потяг людини до жахного, а бодай спроба каталогізації цього жанру масової культури. Прикладом цього може слугувати український переклад німецького видання "Фільм жахів. Горор" (2008). Автори збірки хотіли не просто впорядкувати найвідоміші кінострічки, а розібратися з головними причинами їх популярності.

Виявляється, те щó людина норовить витісняти зі своєї свідомості, зрештою стає предметом неабиякого її зацікавлення. Первісний страх людства закарбований у багатьох оповідях, які, починаючи з ХХ століття, індустрія розваг вже навчилася транслювати образними засобами кінематографу.

Хоча катастрофізм масової свідомості раніше став предметом розгляду відомої трійці мислителів, яких іноді називають "філософами підозри": Маркс, Ніцше, Фройд. Кожен із них по-своєму змалював жахіття людства. Перший, говорячи про соціальний колапс відчуженого індивіда. Другий лякав загрозою нігілізму, що обертається втратою звичних цінностей. А третій описував страхи, які виринають із глибин несвідомого. Потрібно сказати, що теоретичне осмислення феномену страху віддавна підігрівалося й художніми засобами - без таких творців зловісних романів як Мері Шелі, Брем Стокер, Едґар По, Роберт Стівенсон, Говард Лавкрафт, Стівен Кінґ навряд чи можна уявити сучасну індустрію комерційного жаху.

Втім, горор-фільм - це особливий продукт, адже передбачає створення на екрані масштабного зображення, яке буквально ятрить душу, змушує кудись заховатися чи просто викликає відразу. Втім, те щó забезпечує популярність "жахастика" є, звісно, традиційною для деяких релігій структурою бінарних опозицій - Добро і Зло. Це протиставлення є улюбленим засобом впливу багатьох ідеологій і покликане торкнутися того, що й так є дражливим для людини. Нічні кошмари, видіння, марева - все, що потрапляє в душу ще з дитинства - всього цього і без того вистачає. Достатньо лише переполошити бідолашну уяву, як вона вже сама все домальовує сповна, і то - в найтемніших забарвленнях. Як казав один із творців "Франкенштайна": "Всі мої монстри - в моїй голові".

Та всі ми, напевно, погодимося, що усвідомлений страх і той, який нас раптом охопив у реальному житті - нетотожні. Прикипівши до екрану, ми ніби укладаємо угоду з творцями горорів, що вони нас лякатимуть чимось "добротним", а ми зобов'язуємося боятися. І якщо їм вдається розбурхати наші власні страхи, от тоді їхню роботу можна справді вважати демонічною.

Жах навряд чи доводиться зводити до якоїсь самостійної рафінованої "субстанції". Як правило, він супутній із сексом, смертю, відразою тощо. Тут панують і своєрідні стереотипи. Наприклад, вважається, що жінки люблять, здебільшого, фільми про вампірів, а чоловіки про агресивну різанину. Проте постановочному жахові ніколи не вдасться перевершити пережиті кошмари. В часи, коли реанімується жага ескалації воєнного насильства, подібна продукція зазвичай не надто затребувана через свою непереконливість. Відомо, що в період Другої світової війни у Великій Британії заборонялося знімати горори.

Щоправда, фільми жахів почали знімати ще в еру чорно-білого кіно. Досить пригадати "Кабінет доктора Каліґарі" (1919) Роберта Віне, знятий в експресіоністському стилі. Там підозрілий пройдисвіт, який нагадує демонічного Скапінеллі з більш раннього фільму "Празький студент" (1913) Стелана Рае, втілює владу німецької Ваймарської Республіки. Показовий сюжет, чи не так? Адже депресивна дійсність нерідко спричиняє неабиякі душевні розлади, додаючи побоювань і недовіри.

Інший фільм, "Носферату - симфонія жаху" (1922) Фридриха Мурнау, став першою екранізацією епопеї про вампірів. Після лихоліть Першої світової війни режисер наважився нагадати, що зло нікуди не поділося, в будь-який момент воно знову либонь повернеться, ніби поганий сон. Пікантності захланному персонажу додає його бісексуальність, а також постійні алюзії на історичні соціальні страхи, як-от, чума.

Натомість екранізація Жаном Епштейном відомого твору Едґара По "Падіння дому Ашерів" (1928) розкриває мотив ізольованості людини від зовнішнього світу, що призводить до демонізації головних персонажів.

В горорі є й свої тренди. Приміром, дотепер відомі понад 400 стрічок про легендарного графа Дракулу, які є екранізаціями одноіменного роману Брема Стокера (1895). Так само, цікаво спостерігати за спробами зобразити мотив створення штучної людини - Франкенштайна чи історію про Ґолема. Тут порушено досить цікаве питання: яким є створіння, до появи котрого людина докладає рук? Чи не здатне воно повернутися бодай проти самого творця? Приклад з сучасними техногенними катастрофами, зокрема, випадок з Чорнобильською трагедією, показує, що це зовсім не міф.

Та далеким від прямолінійності зла є фільм "Доктор Джекіл і містер Гайд" (1931) Рубена Мамуляна, де дві фігури створюють амбівалентність людської природи, в якій дивно переплетені добро і зло, але так, що їх годі остаточно узгодити між собою. Так, елегантний Джекіл раптом перетворюється на вузьколобого Гайда, таку собі приховану істоту (hide), котра нагадує втілення Фройдового несвідомого (Воно). Цій добропорядній людині стає цікаво: наскільки далеко вона може зайти в тому, щоби навіть вчинити тяжкий злочин.

Звичайно, сучасні спроби створення горору виглядають аж надто видовищними. Тут годі братися до того, щоб хоча б перелічити самі назви цих горорів, від яких вже відгонитиме потойбіччям. Мерці, бензопили, щелепи, перевертні, привиди чи відьми - все це надзвичайно увиразнює об'єктивацію людських жахів. Але жахіття можуть розвіятися не менш показовою ознакою людської душі - сміхом.