Геніальність кирилиці. Чому перехід на латинку сплюндрує українську мову
Минулого року рішення наших колишніх братів по радянському тоталітарному гуртожитку казахів перевести свою писемність з "русской" кирилиці на "європейську" латинку спровокувало у українців чергового загострення дискусії на тему, а чи не варто і нам поміняти алфавіт, аби отримати додаткове прискорення у своєму русі "геть від Москви" до цивілізованої Європи.
І от міністр іноземних справ України Павло Клімкін наприкінці березня 2018-го пропонує обговорити доцільність запровадження в українській мові латиниці поряд із кирилицею.
Тут, перш за все, хочеться завважити, що брати-казахи для нас у цьому питанні взірцем бути не повинні - для їхньої тюркської мови і кирилиця, і латиниця, як, власне, і арабське письмо, що використовувалося до братнього єднання з росіянами - речі однаково чужорідні, і обираючи систему письма Казахстан може керуватися виключно категоріями зручності і зовнішньополітичної доцільності. В Україні ж кирилиця має тисячолітню традицію, відійти від якої попри всі можливі переваги латинки буде вкрай не просто.
Читайте також ЛИШНИЙ АЛФАВИТ. КАК НИЗВЕСТИ "РУССКОЯЗЫЧНЫХ" ДО ДИАСПОРЫ
Але облишимо культурологічний, історичний і політичний аспекти цієї проблеми. І у прихильників переходу на латинку, і у противників такого кроку є купа своїх цілком слушних аргументів. Натомість спробуємо подивитися на проблему під кутом суто філологічним. Зрештою головне (хоча й не єдине) завдання будь-якої системи письма - максимально адекватно і мінімальними засобами передавати на папері чи іншому фізичному носії фонетику конкретної мови. І в цьому аспекті латинка повністю і безапеляційно кирилиці програє, що, власне, і не дивно. Латинський алфавіт створювався досить давно і мав адекватно передавати на письмі звуки латинської мови, а аж ніяк не української.
Правда, до сьогоднішнього дня латинська мова в якості живої і розмовної не дожила. Точніше все-таки дожила, але у вигляді кілька десятків різних романських мов, що досить помітно відрізняються і від материнської мови, і одна від одної. Всі ці мови отримали у спадок латинський алфавіт, але сталося так, що новим фонетичним реаліям стара добра римська абетка уже не відповідала - в мовах з'явилися звуки, для позначення яких в абетці просто не було букв. І фундаторам романських мов довелося у різний спосіб модернізувати наявний алфавіт. Зазвичай використовувалося два способи - створення комбінацій букв, за допомогою яких передавалися нові звуки, або ж додавання до наявних літер діакретичних знаків, які давали читачеві зрозуміти, що в цьому конкретному випадку ця конкретна буква читається інакше, ніж зазвичай.
В германських мовах, які також запозичили латинський алфавіт, все було іще складніше, адже фонетично германські мови були ще далі від латини, ніж романські. Зрештою наразі маємо ситуацію, коли в більшості європейських мов система письма надто складна і переобтяжена буквосполученнями, діакретичними знаками, та має не прості правила орфографії, з яких є багато виключень. Доходить навіть до того, що в окремих мовах чіткої системи читання чи написання просто не існує, і правопис слів доводиться просто запам'ятовувати (Так, це про нинішню лінгва-франка англійську).
В українській мові завдяки кирилиці подібних проблем немає, адже створювався наш алфавіт дещо пізніше латиниці і одразу був пристосований до фонетики слов'янських мов. За приблизно тисячу років, що минули з часу створення кирилиці, фонетика слов'янських мов змінилася не настільки сильно, аби всі проблеми не можна було вирішити модернізацією наявного алфавіту. Більше того, фонетика в більшості слов'янських мов еволюційно спростилася (зникли носові звуки, надкороткі зредуковані, дифтонги тощо) і частину букв з абетки можна було просто вилучити. Український правопис, наприклад досить давно позбувся кількох юсів (великих, малих і йотованих), єр, єри, фіти, іжиці, омеги, яті та інших і нічого не втратив.
З рештою сучасна українська мова має переважно фонетичний правопис (в початковій школі це називали "як чується так і пишеться") з декількома винятками, які погоди не роблять. Наприклад, частку "ся", яка вже давно злилася з дієсловами і стала звучати як "цця" пишуть традиційно.
Така система письма значно спрощує навчання дітей, і навчання іноземців українській мові, до того ж сприяє більшій загальній грамотності. Згадайте як страждають усі, хто намагається зазубрити написання чи вимову англійських слів.
Чи можливо створити таку ж просту і зручну систему на ґрунті латиниці? Мабуть можливо, але для цього латиницю доведеться переробити у щось нове, тобто створити нову кирилицю, але тепер уже не на основі не грецького, а латинського алфавіту. Чи варто створювати нову кирилицю за наявності старої - питання риторичне. Використовуючи ж базу з 25 класичних латинських літер, створити систему письма, яка б адекватно передавала українську фонетику - завдання нездійснене принципово. І проблема навіть не в звуках "ж", "ч", "ш", "щ" і так далі. З цим уже давно впоралися і французи з англійцями, і наші брати західні слов'яни.
Головна складність полягає в іншому - забезпечити засобами слов'янської абетки передачу твердості-м'якості приголосних (науковці ще використовують маловідомий загалу термін "палатальність"), що для української мови є критично важливо, адже твердість-м'якість приголосних має в українській мові фонематичну значимість. Приміром слова "кіт" і "кит" (привіт покійному товаришу Булгакову) розрізняються перш за все не якістю голосного "И" чи "І", а палатальністю приголосного "К". Аналогічна історія з "тин" і "тінь", "крук" і "крюк", "мала" і "маля" тощо.
Аби адекватно передати на письмі все різноманіття м'яких-твердих фонем української мови, потрібно майже вдвічі збільшити кількість приголосних букв, але творці кирилиці пішли іншим, значно менш затратним, і по-справжньому геніальним шляхом. Замість приголосних вони розмножили голосні, яких значно менше. Так майже кожна з українських голосних букв має свій йотований аналог: А-Я, У-Ю, И-І-Ї, Е-Є. Тільки букві "О" не пощастило. При цьому йотованість голосної означає не лише наявність перед нею приголосного звука "Й", а м'якість будь-якого попереднього приголосного, якщо такий є. Ця система дозволила мінімальними графічними засобами фонетично передати важливу розрізнювальну якість звуків, і альтернативі цій системі в сучасній латинці просто нема.
До речі, в наявних офіційних правилах транслітерації українських слів на латинку вийшли з ситуації вийшли досить просто, замінивши йотовані голосні комбінацією відповідних латинських букв з буквою "І". Наприклад, Я, заміняють "ІА", Ю - "IU". Цей спосіб цілком підходить для транслітерації імен і географічних назв, але для нового українського правопису є дуже сумнівним, адже в сучасній українській мові присутні, хоч і не часто зустрічаються, звукосполучення "ІА", "ІУ", "ІО" та аналогічні. Таким чином "Ніагара" в латинській транслітерації перетворилася на "Нягару" а "діалектика" на "дялектику".
Отже, будь-який латинський варіант українського правопису обов'язково програватиме кирилиці в зручності, простоті і зрозумілості. А от чи варто всім нам мучитися з новою кривенькою абеткою з політичних міркувань? Це вже зовсім інше питання.
