Труднощі перекладу. Що спільного між Ахіллом Пільєнком, Фродо і котом Герміони Ґрейнджер
До Дня української писемності, який відзначається 9 листопада, "ДС" спробувала розібратись в одній з найбільш дражливих "мовних" тем - перекладі власних назв. Чому Фродо Беггінса українською звуть Торбин, а Гемуль так і не став Правулем?
Еней, як відомо, був парубок моторний. Але уявити, що хтось всерйоз міг назвати грецького героя Ахілло Пільєнко, сучасному читачеві складно. Втім, саме так адаптував ім'я "Ахілл, син Пелея" автор першого повного українського перекладу "Іліади" Степан Руданський. Його "Омирова Ільйонянка" (1862-1863), на відміну від "Енеїди" Котляревського, не пародіює і не травестує, а рядок за рядком акуратно відтворює зміст оригінального твору.
Дванадцятискладовий вірш замість грецького гекзаметра, Невид замість Аїда, Хрисівна замість Хрисеїди і Дедайло замість Дедала - результат звичайного для середини ХІХ століття погляду на завдання перекладача. За словами Миколи Зерова, "Ільйонянка" Руданського є пам'яткою своєї доби, коли "талановитий перекладчик сприймав Гомера тільки українізованого, поданого віршем народної пісні, з "обукраїненою" номенклатурою".
Тепер подібний переклад може викликати хіба усмішку, однак питання про те, чи потрібно адаптувати власні назви у перекладах і, якщо потрібно, то які і як, залишається актуальним для перекладачів і сьогодні. І, треба сказати, не лише українських. Маятник між максимальним наближенням до мови перекладу (Ахілло) і максимальним збереженням оригінального звучання (Ахіллес) хитається під впливом різноманітних ідеологічних, естетичних чинників і особистого вибору перекладача. На щастя, більшість знаходить золоту середину і, хай не завжди послідовно, та все ж її тримається.
Тлумачі притчі
Найчастіше локалізація власних імен, тобто наближення їх до мови перекладу, відбувається у дитячій літературі, казках, байках і притчах, а також у фентезі й фантастиці. Більшість теоретиків перекладу та перекладачів сходяться на тому, що перекладати власні назви необхідно тоді, коли вони змістовні й утворюють суттєвий пласт значень. Однак ні Раскольніков, ні, наприклад, Обломов не змінюють своїх, хай яких промовистих, прізвищ у перекладах. Реалістична література вимагає від перекладача якомога точнішого дотримання ефекту реальності, й картина Росії з усіма побутовими деталями, іменами і топонімами буде важливішою за асоціації, які викликають у російськомовного читача прізвища персонажів. Так само не прийнято перекладати імена героїв Діккенса, хоча він визнаний майстер "змістовного" називання. Це стосується більшості творів британського класика, за винятком особливого для нього алегоричного тексту - "Різдвяної пісні у прозі". Ця повість цікава тим, що вона не вимагає, але дозволяє адаптацію імен, даючи перекладачеві право вибору. До того ж маємо достатньо перекладів "Різдвяної пісні" українською. Один з перших ще 1918 року зробила сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. І як європеїстка, очевидно, не вважала за потрібне українізувати імена персонажів. Цей переклад досі перевидають, а поряд із ним функціонує сучасний варіант Івана Андрусяка, де перекладач обрав таку саму стратегію, транслітеруючи власні назви.
Від цих двох варіантів суттєво відрізняється переклад Олександра Мокровольського (2007). У його версії Скрудж стає Скряжем, а Марлі - Мерглеєм. Але найцікавішої трансформації зазнає клерк Скруджа/Скряжа, чиє прізвище Кретчит перетворюється на "Годуй". Слово cratch, від якого, імовірно, утворено прізвище Cratchit, незвичне й для англомовного читача. Це діалектизм і архаїзм, що породжує низку різних, більш чи менш вірогідних інтерпретацій. Іменник cratch справді означає годівницю, але разом із тим Христові ясла (а Боб Кретчит в українській адаптації міг би стати, наприклад, "Ясликом").
Лишити ім'я незмінним у певному сенсі безпечніше. Адже кожного разу, вирішуючи адаптувати, перекладач бере на себе відповідальність передати найважливіші сенси, закладені в імені. І вже годі сподіватися, що читач почне шукати спершу оригінал, а тоді його тлумачення.
Домашня магія
Тукборо стає Туківцями, Брендібаки - Брендіцапами, а Фродо Беггінс отримує прізвище Торбин не з примхи перекладачів, а згідно з настановами деміурга Середзем'я Дж. Р. Р. Толкіна, котрий лишив детальну інструкцію, які власні назви в його романі потрібно перекладати, як це робити і що лишати недоторканим. У перекладі Катерини Оніщук і Олени Фешовець (видавництво "Астролябія") цих вказівок дотримано, тому світ "Володаря перснів" постає не так українським, як не-англійським. І це виправдано. Ані ельфи, ані гобіти не говорять англійською, а це значить, що перекладач стає співавтором, творячи свій варіант епосу незалежного і самодостатнього світу.
Інша ситуація з "Гаррі Поттером". Магічний світ тут існує поряд із сучасною Британією, і частина імен і назв - звичайні англійські антропоніми й топоніми. Але в магічному світі є багато промовистих імен, які розкривають характери персонажів або створюють комічний ефект. Більшість дослідників погоджується, що значущі власні назви, утворені від латинських чи англійських коренів, є органічною частиною поетики Дж. К. Ролінґ. Тож цілий пласт тексту може загубитися, якщо імена лишаться незрозумілими для читача. Проблема в тому, що межа між звичайними і промовистими іменами у Ролінґ не завжди чітка, тож перекладачеві доводиться робити вибір на користь "одомашнення" чи відтворення оригіналу в кожному окремому випадку. Причому в різних країнах перекладацькі стратегії кардинально відрізнялися. Так, в іспаномовній версії всі імена та назви збережено, а у французькій, навпаки, змінено - включно з назвою школи Гоґвартс. Український перекладач серії про "Гаррі Поттера" Віктор Морозов зазначив, що намагався знайти золоту середину, перекладаючи деякі імена, щоб українізувати текст. Наприклад, кота Герміони звуть Криволапик (в оригіналі Crookshanks). Разом із тим багато імен не перекладено, щоб зберігся британський колорит.
Якою мовою говорять у Долині Мумі
Традиційно власні назви у дитячій літературі локалізують. І доки теоретики сперечаються про те, чи подібні адаптації наближують текст до недосвідченого читача, чи виражають неповагу до дитини, для перекладача дитяча казка може бути просто цікавим простором для гри. Здається, саме так сталося з українськими перекладами книжок Туве Янсон про Мумі-тролів. Із 1973 року українські читачі могли знати мешканців долини Мумі з перекладу "Диво-капелюха" Ольги Сенюк: Пхика, Мюмрика-Нюхайлика, Хропку та інших. Перекладачка усієї серії про Мумі-тролів Наталя Іваничук продовжує традицію локалізації, адаптуючи шведські імена персонажів не лише фонетично й морфологічно, але й змістово. Вона добирає кожному нове ім'я, проте дуже легко впізнати у Нюхмумрикові, Хропсі, Чмихові персонажів "Диво-капелюха" у версії Сенюк. Перекладачка розповідає, що українізувала імена, щоб вони були асоціативними, як і для шведськомовного читача. Здається, що у книжці з авторськими ілюстраціями, які так яскраво зображають кожного з персонажів, подібна адаптація була необов'язкова. Але якщо вона акуратна, влучна і суголосна текстові, то чому б і ні?
Зі своїм оригінальним іменем в обох версіях лишився один із центральних персонажів - Гемуль. Його ім'я походить від слова "дім" і давньою шведською приблизно означає "правильний". Він міг би стати Правулем, але лишився Гемулем. І правильно: як ще підтримувати порядок у Мумі-долині, де всі раптом заговорили українською?
Різноманіття попереду
Один з основних аргументів проти локалізації власних назв -інформаційний світ і цінності мультикультуралізму. Сьогодні навіть діти можуть дивитися фільми чи мультики в оригіналі з субтитрами, розуміючи багато деталей культури, сприймаючи власні назви і характерні форми звертання. Читачеві значно легше, ніж 20 років тому, знайти переклад імені самостійно. І британський підліток, який шукатиме в "Гуглі", чому зілля FelixFelicis називається саме так, а професорові Люпину з його прізвищем просто-таки судилося стати вовкулакою, нічим не відрізняється від українського, який подивиться у словник, щоб з'ясувати, що таке Crookshanks або як перекладається прізвище Longbottom. Сучасному читачеві цікаво знайомитися з іноземною літературою, занурюючись у відповідну культуру з усіма її незвичними деталями. Звичайно, локалізація імен у перекладацькій практиці не зникне. Бувають тексти, де вона просто необхідна. Однак час Ахілла Пільєнка минув назавжди. Попереду різноманіття.
