Тост за здоров'я бібліотек
Наразі це перша вагома заявка Мінкульту Кириленка на реформування культурної галузі. Документ, за словами міністра культури, готували за підтримки відомств та громадських організацій, Стратегію обговорювали на Львіському форумі видавців, і взагалі документ, на думку міністра, мав вийти цілком "не бюрократичним", "орієнтованим на потреби простої людини".
Отже, можна очікувати, що реформи культурної галузі почнуться саме з бібліотек. В тому немає нічого особливого - питання бібліотек турбує не тільки Україну, реформи у цій галузі - європейський тренд.
Втім, в нас, навіть коли ми потрапляємо у світовий тренд, все одно визначальну роль грають "місцеві особливості", бібліотеки - не виняток. Бібліотеки в Україні мають значно більше значення, ніж в будь-якій благополучній європейській країні. Просто тому, що в багатьох містах - навіть райцентрах - ви не знайдете жодної повноцінної книжкової крамниці. За умов втраченої і після того так і не поновленої мережі книжкової дистрибуції єдиним способом для мешканців більшої частини країни дістатися до книги лишається саме бібліотека.
Тому покращення роботи цієї галузі є цілком на часі. Втім, стратегія, запропонована міністерством культури, викликає дуже багато запитань. А відтак - і підозри.
Наприклад, ремарка міністра культури про те, що кількість бібліотек буде скорочена "за статистичними показниками" - тобто бібліотеки з малою кількістю відвідувачів будуть чи то скорочені, чи то в якийсь спосіб ущемлені фінансово (остаточно зрозуміти мету збору статистики не вдалося ані з промови міністра, ані з самої Стратегії), насторожує. Кількісний показник, звісно, красномовний - але ми вже маємо приклад закриття малокомплектних шкіл, в результаті якого шкіл позбулися найперше села. Чи не чекає така сама доля на сільські бібліотеки? При тому, що попри нестачу шкільних автобусів до школи батьки дітей хоч так, хоч так відправлять - а от щодо бібліотеки виникають великі сумніви. До речі, якщо скорочуватимуть малі сільські бібліотеки, варто буде закрити слідом і немалу кількість клубів та народних домів - бо останнє, що в них збереглося, це саме бібліотеки. І часом - в доволі непоганому стані.
Взагалі, Стратегію реформування бібліотек варто було би читати і вивчати - з огляду на те, наскільки актуальним є питання бібліотек для загалом доволі бідної країни. Якщо опустити безглузду вступну балаканину про те, що головна мета стратегії - "консолідація суспільства", "євроінтеграція" та інші модні речі, що не мають безпосереднього стосунку до бібліотечної справи, документ видається доволі змістовним. В ньому, здається, враховані всі потреби - і бібліотек, і клієнтів, і цілого суспільства. Передбачені зміни у законодавстві. Введення "захищених" статей бюджетів - і державного, і місцевих - на бібліотечні потреби. Модернізація матеріально-технічної бази. Наукові дослідження в галузі бібліотекознавства. Вільний доступ до баз документів. Каталог книжкових пам'яток України. Співробітництво з різними суспільними інститутами задля промоції читання. Все, що тільки можна забажати чи навіть просто вигадати стосовно покращення бібліотек - ви обов'язково знайдете в цій Стратегії.
Єдине питання, яке виникає після прочитання документу - жанр цього твору. Автори назвали це "Стратегією". Людина романтнична назвала би її "мрією". Людина, позбавлена уяви, вирішила би, що це тост. Зважаючи на обсяг тексту - грузинський. Бо навіть поділена на періоди - короткостроковий, довгостроковий і "до 25 року" - програма видається цілковито нереальною. З кількох причин. З яких перша - відсутність коштів на проведення будь-яких модернізацій та реорганізацій, а друга - відсутність повноважень для цього в Міністерства, оскільки абсолютна більшість бібліотек знаходиться на балансі і, відповідно, в управлінні місцевих влад. З Києва, звісно, можуть надсилати накази, директиви, вимоги і т.ін. - але ніякого важеля реального впливу на події в провінційній бібліотеці в Києва немає вже, а після реалізації програми децентралізації не буде й поготів. Тому лишається лише сподіватися, що, згідно зі Стратегією розвитку бібліотечної справи, вдасться прийняти кілька важливих для галузі норм. Наприклад, про захищені статті в місцевих бюджетах, спрямовані на закупівлю книжок та передплату періодичних видань. А попри те сподіватися, що в місцевих громадах буде достатньо охочих читати і, відповідно, буде кому лобіювати інтереси бібліотек під час прийняття бюджету.
Нажаль, що би не казав міністр про "небюрократичність" Стратегії, вона таки виглядає дуже бюрократичною. І від того - безнадійною. Адже Стратегія, яка має впроваджуватися виключно адміністративним шляхом, повинна мати хоча б гріш за душею. Не лише тому, що "впровадження автоматичних систем" та "доступ до баз документів" передбачає певні - і немалі - витрати на устаткування на обслуговуючий персонал. А й тому, що для реалізації Концепцій та Стратегій потрібні фахівці такого рівня знань, вмінь та амбіцій, з якими в нашій бюджетній сфері довго не живуть. Ця проблема могла бути хоча б частково вирішена шляхом залучення громадських активістів, організацій та інших суспільних інституцій. Але про можливість подібного співробітництва в Стратегії сказано дуже побіжно.
Хоча саме спільні зусилля - а не виключно адміністративні - мали би витягати культурну галузь до нових обріїв. Не знаю, чи потрібно розробляти спеціальні Стратегії громадянського співробітництва, яке би працювало на підвищення суспільного попиту на культурний продукт. Чи треба просто вчитися кооперуватися з "групами за інтересами" - бібліотекарами, видавцями, громадськими організаціями - задля впровадження нових стандартів культурного життя у громадах і, відповідно, більш організованого тиску на владу, яка має ці потреби задовольнити.
Втім, подібні стратегії навряд чи будуть написані у тихих кабінетах Мінкульту - жодна бюрократична машина воліє нічого не знати і не брати до уваги громадянське суспільство. Проте міністр Кириленко може відзвітувати щодо готовності до реформ у галузі. І це, не виключено, і є єдина справжня мета Стратегії розвитку бібліотечної справи.