Релігійне життя-2015: дрейф парафій та політизація церкви
Найбільші проблеми і, можливо, навіть, втрати очікують на УПЦ МП. Вона майже напевно зазнає втрат як матеріальних - у вигляді парафій, що переходитимуть в інші юрисдикції, - так і репутаційних. УПЦ МП втрачатиме парафії спочатку у західному регіоні, а згодом ці процеси, цілком можливо, розширять географію.
Вони наростатимуть найближчим часом - разом із загальними антимосковськими настроями. Священоначалля УПЦ МП відверто іде у кільватері політики Московського патріархату. І так само відверто стає на заваді будь-яких ініціатив з порозуміння з УПЦ КП. Виникає відчуття, що збереження релігійного протистояння в Україні - "партійне завдання". Так само УПЦ МП мовчазно підтримує постійні виступи свого московського начальства на тему "уніатської загрози". Росія та Україна знаходяться в стані конфлікту, РПЦ цілком відверто підтримує політику своєї влади - в тому числі, щодо України. УПЦ МП потрапило між молотом і ковадлом - структурний підрозділ РПЦ ніяк не може з повним правом вважати себе за "українську церкву", принаймні, у поточний історичний момент. І ніякі замовляння про "церква-поза-політикою" не діють - бо всі чудово розуміють, що РПЦ ніколи не була і не є поза політикою, а відтак - і УПЦ МП також.
У зв'язку з цим навіть не можна сказати, що УПЦ МП "стоїть перед вибором" - бути їй "московською" чи "українською". Бо вона не в стані обирати. Цього вибору не може зробити ані священоначалля - бо не знає, як, - ані будь-хто інший. З точки зору канонічної альтернативи немає. А якщо не звертати увагу на канони, то альтернатива є, і не треба нічого вигадувати і множити сутності: УПЦ КП. Це єдиний вибір, приміром, для священика, чи вірного, чи цілої парафії - перехід до УПЦ КП.
Частина переходить вже. Але масовості цей рух має набрати наступного року - коли стане остаточно зрозуміло, що "дистанціюватися від Москви" в межах УПЦ МП неможливо. Звісно, буде якась частина вірних, які будуть і далі заколисувати себе "позаполітикою" - але їх буде ставати все менше.
Виклик стоїть так само перед Московською патріархією, як перед власне УПЦ МП. Московська патріархія стоїть перед можливістю втрати абсолютного контролю над православною частиною України. Це пов'язано, найперше, з невдоволенням вірних і недолугою політикою священоначалля УПЦ МП. МП має докласти всіх зусиль, аби утримати високу чисельність своїх українських парафій. І тому не варто чекати, що вона "підімне" кримські парафії чи парафії на Сході. І справа тут не втому, що вона не схоче "заїдатися" з українською владою - просто різке зниження чисельності парафій в Україні, особливо у порівнянні з ростом чисельності парафій УПЦ КП призведе до втрати контролю над українською церквою. УПЦ КП перестане бути "меншістю", яку можна було, нехай з великим напруженням уяви, але все-таки представляти в якості "маргінальної" перед православним світом. Та й на тлі просідання авторитету Росії у світі (і політики погоджувальництва, яку практикує щодо своєї влади МП), її вплив на світовій релігійній сцені також може піти донизу.
Зростання чисельності УПЦ КП та маргіналізація УПЦ МП, політичне дистанціювання України від Росії можуть дати нове дихання ідеї возз'єднання української церкви з церквою Константинополя. Тоді Україна в якості "канонічної території" буде втрачена для Московського патріарха остаточно. Він це розуміє - тому ніяких інституційних зазіхань ані в Криму, ані на Донбасі не робить і не робитиме. Не зважаючи на тиск, який, можливо, на нього чинять з Кремля.
Виклик перерозподілу парафій, безумовно, позначиться на суспільному житті в цілому. Бо загостряться конфлікти - і по московських рупорах поллються жахливі і обурливі сюжети про "розгромлені парафії", "релігійну війну в Україні", "попів з сокирами", "владу, яка гнобить канонічне православ'я", а там і до чергового "розіп'ятого хлопчика" рукою подати. Владі доведеться якимось чином реагувати на конфлікти - робити вигляд, що нічого не відбувається, навряд чи вдасться.
Втім, виклики не обійдуть і УПЦ КП. Для того, аби лишитися "на коні" УПЦ КП також доведеться попрацювати. Поки що УПЦ КП знаходиться у політичному мейнстрімі - але надмірна політизація релігійного життя навряд чи є запорукою тривалого успіху. Питання в тому, чи вистачить мудрості у керівництва УПЦ КП на те, аби шукати і погоджуватися на компроміси заради унормування канонічного життя і, навіть більш важливо - заради примирення і порозуміння у суспільстві.
Адже примирення і порозуміння лишаються найскладнішим і найнагальнішим викликом для усіх нас. Так чи інакше, нам доведеться жити разом в одній країні, яка зазнала ідеологічного удару. Церкви, якби мали на те добру волю, могли би зіграти не останню роль у загоюванні цих ран. Але для того їм треба було би почати з деполітизації і деідеологізації власне церковного життя і церковної риторики. Але ані УПЦ МП, ані УПЦ КП, які звиклі отримувати дивіденди "на політиці", здається, до цього не готові.