Продавець щастя. Чому віра Ніка Вуйчича не стосується українських інвалідів
Видатний мотиваційний тренер, проповідник, автор низки книжок, директор неприбуткової організації "Життя без кінцівок" Нік Вуйчич за останній час двічі побував у Києві. Людина, що народилась без рук та ніг. Мільйонер, харизматичний лідер, медіа-персона, виступав у 55 країнах, зустрічався з 13 президентами, охопивши аудиторію понад 8,5 мільйонів людей.
"Один із найочікуваніших ораторів світу" - так представляють його на афішах. Ціни квитків на зустріч - від 350 гривень. Олімпійський стадіон був наповненим вщерть. Його тексти можна було би сприймати як, скажімо, тексти Пауло Коельйо, Ричарда Баха або ж інших авторів бестселлерів так званих мотиваційних текстів. За змістом і закладеним "меседжем" вони практично не відрізняються - у них ідеться про те, що сила людини не має обмежень, що кожен здатен звернути гори, що жодного випробування не дається без сил на їх проходження, про вміння жити повним життям, навіть будучи фізично неповноправним, про віру в себе і в Бога тощо.
Відрізняє одне - особистість автора. Нік Вуйчич став медійною легендою. Безперечно, "лаври" ці абсолютно заслужені - попри фатально-обмежені можливості, Нік веде активний спосіб життя - проповідує, мандрує, пише книжки, грає у футбол, займається сьорфінгом і музикою, проводить тренінги, має дві вищих освіти, дружину і двох дітей. Із ним фоткаються перші особи держав.
Фактично, свою біду він перевернув догори дригом, зробивши її філософією життя і... джерелом прибутку. Тож дійсно, йому є про що розповісти світові. Візити Вуйчича в Україну збирали аншлаги - у зв'язку з подіями на Сході, здавалося б, стільком людям, що були скалічені в бою, було б актуально почути і надихнутися його життєствердними ідеями! Він провідує поранених у військовому шпиталі, а також депутатів у Раді. "Але є одне "але", як казав Майкл Щур.
"Людина з обмеженими можливостями" (слово "інвалід" у західноєвропейській риториці вважається некоректним) та інвалід (саме так, на жаль, а не інакше) в Україні - це дві радикально різні категорії. Так, на вулицях Європи можна бачити людей на візках, що самостійно пересуваються вулицями, роблять шопінг, жінки у капелюшках із легким макіяжем сидять і сміються у кнайпах; вони насолоджуються життям - химерне видовище для пересічного українця.
Нещодавно каскадер зафільмував сумний експеримент: в захисному шоломі й інвалідному візку намагався самостійно спуститися з пандусів, призначених для людей на візках. Результат - низка безглуздих падінь. На Заході адаптують навіть лексику, не кажучи вже про вулиці та технології. У нас людину на візку вб'ють перші-ліпші сходи. Цього прикладу уже більше ніж досить, можна не продовжувати, аби зрозуміти: жодна філософія, віра в Бога чи життєва мудрість не подолає кричущої побутової непристосованості простору українських міст (не кажучи вже про села) для людей із особливими потребами.
Це подолають лише люди - їх конкретні зусилля і кроки, що зроблять можливим успішність Вуйчича для наших співгромадян. Та що успішність, банальне вживання. Подібні герої є і в наших широтах - бійці, що, втративши кінцівку, верталися на фронт і продовжували воювати. Тільки розуміння "успішності" у них відрізняється - як уже говорилося вище, залежно від особливостей просторово-історичних реалій.
Історія знає й інші приклади - приміром, Стівен Гокінг - його успіх - це його відкриття в галузі фізики і астрономії, його наукові праці - перш за все вони, а не хвороба, принесли йому славу. Книжки психіатра і філософа Віктора Франкла сприйматимуться в рівній мірі вражаюче, якщо не знати про його екзистенційний досвід виживання у пеклі німецького концтабору. Між тим, успіх книжок та ідей Ніка Вуйчича - будемо відверті - був би нівельованим, коли би не фізичні вади автора. Без них вони втрачають будь-яку цінність - як літературну, так і психологічну. Саме в цьому і полягає його ключ до успішності. "Життя без меж. Шлях до вражаюче щасливого життя" - назва книги Вуйчича максимально точно визначає зміст. Чи всім підходить такий шлях?.. Не знаю. Мільйони людей вражені і вдячні йому, тож безперечно, такий шлях має право бути. Проте напевно, поки він не для українців.
