Навіщо створювати ілюзію СРСР
У Лівадійському палаці встановлено "пам'ятник Сталіну". Саме так його назвали - хоча цей монумент присвячений Ялтинській конференції, і на ньому зображені окрім Сталіна також Рузвельт і Черчілль. Обидва західні лідери запитально дивляться на Вождя Народів, який суворо дивиться перед собою - тобто зрозуміло, за ким останнє слово. Та хіба Зураб Церетелі міг припустити, що за кимсь іншим?
Пам'ятник у Лівадї змогли "нарешті" - як зазначила влада - відкрити завдяки тому, що "змінилася політична ситуація". Втім, і без того було відомо, що встановити цю скульптуру за української влади відмовлялися - аби не травмувати почуття кримських татар.
А проросійським силам у Криму - які лобіювали цю скульптуру останні кілька років - здається, саме це у ній і подобалося. Для них Сталін лишався не просто способом подратувати татар, але символом власних претензій на Крим. Символом "великої перемоги", приналежності Криму до СРСР - і відповідно, її "спадкоємиці" Росії. Нарешті, їхньої власної "історичної правоти" - адже Крим після депортації татар заселяли, зокрема, ветеранами російських спецслужб.
Тобто "політична ситуація, яка змінилася" - змінилася саме у такому ключі. Історичні травми людей, які тримали на собі репресивний радянський режим, які прийшли на чужу землю з власними законами і обожнили катів місцевого народу - знову стають недоторканими. Кримчани, які голосували за приєднання до Росії, голосували, як кажуть, "за повернення до СРСР". І нова влада, як бачимо, дає їм таку можливість. Чи радше дозволяє поринути в ілюзії.
І не лише їм. Влада і сама не проти б повернутися до СРСР. Влада має сентимент до тих часів, коли країною, фактично, володіли таємні служби - бо ж влада звідти і вийшла. Моду на СРСР повертають ЗМІ, які затоплюють інформпростір пропагандою перемішаною з розвагами. Її повертає маскульт, який виявляється "на передньому краї" війни за душі - з їхніми "патріотичними" концертами-книгами-кінами. З їхньою "громадянською позицією", яка відображається у колективному "одобрямсі" чергових кремлівських рішень. У травлі чергового колеги, який щось не те зняв, не тим заспівав, не того зіграв.
Натомість вже не тільки ТБ крутить "найкращі в світі радянські фільми" - найкращі сцени країни повертаються до "забутого репертуару". Маріїнський театр, наприклад, зробив цілу серію постановок під програмною назвою "Народжені у СРСР". Судячи з переліку творів, йдеться не стільки про те, що було створено радянськими композиторами, скільки про твори з "радянськими" сюжетами. Бо "Катерина Ізмайлова" Шостаковича, приміром, ніколи і не сходила з підмостків, а оперета "Москва. Черемушки" - комедія "з радянського побуту" - втратила шарм разом з том самим побутом. Що вже казати про "В бурю" Хрєннікова. Яка, з точки зору музичного соцреалізму, було свого часу великим досягненням - бо явила людству "першу вдалу спробу зобразити оперними засобами події Жовтневої революції".
Все це, виявляється, знову "в мейнстрімі". Радянський час реабілітують всіма засобами. Навіть патріарх церкви, яку, здавалося б, за того режиму нищили фізично і морально - але навіть він знаходить у тій добі чогось доброго і достойного, чим можна пишатися, відроджувати і т.п. І ні в якому разі не йдеться про покаяння чи болючий аналіз "історії повсякденності", яка нівелювала людину та її гідність. Тільки психотерапія. А ще краще - загальний наркоз.
Найцікавіше, що вся ця "історична реконструкція" робиться на держзамовлення, і заради задоволення одної конкретної людини і її команди - котра хоче тримати ту людину у світі приємних для неї ілюзій. Як у фільмі "Гуд бай, Ленін". Відтворюється "атмосфера часу" - ентузиастична молодь, героїчне виконання "інтернаціонального долга", патріотичне кіно і вистави, напруження "холодної війни" (результати якої треба переглянути - на відміну від результатів "отєчєствєнної"), помпезні й розкішні кабінети, червоні шкіряні папки. Контррозвідники доблесно відловлюють шпигунів. Політв'язні повільно вмирають в тюрмах. Ленін на сцені. Сталін на постаменті. Танки на західному напрямку...