День гніву. Голодомор забирав в українців не лише життя, а й гідну смерть

Коли доводиться чути вислів "Будь-який досвід є потрібний", то спочатку невільно хочеться погодитися. Чому? Бо вряди-годи нам здається звичним таке: якщо тобі вдається виплутатися з багатьох прикрих ситуацій, в які ти потрапляєш, то це тільки загартовує тебе. Недарма улюбленою цитатою багатьох користувачів соціальних мереж, які вже перетворили її на своєрідний мем, є ніцшеанський вислів: "Те, що не вбиває - употужнює тебе".

Тому постійно наражатися чи мати справу з прямою або опосередкованою небезпекою, а надто - з жорстокістю є не таким уже й винятковим станом для людини. Жорстокість давно перетворилася на супровідника людського існування.

Хто не пам'ятає випробування міфологічного Едипа, трагедію біблійного Йова, історію подорожі Данте колами Пекла? Та навіщо звертатись до художніх прикладів? Європейське людство ще не сповна оговталося після шпаркого досвіду світових катастроф ХХ століття, коли людину навчилися позбавляти не лише її життя, але й смерті.

Як це так? - запитає меткий читач. - Як це можна позбавити смерті? Вона ж бо належить до тих подій, яких і так ніяк не уникнеш. А як інакше можна назвати, зокрема, досвід концентраційних таборів, коли людей могли масово піддавати смерті, даруйте на слові, конвеєрним способом у душогубках газових камер?

Коли Теодор Адорно писав, що після Освенціму неможливо писати вірші, а вся культура перетворюється на смітник, це означало, що традиційні гуманістичні ідеали, які підносили велич, гідність і досконалість людини ще з часів Відродження, перетворилися на прості декларації. Масштаби дегуманізації досягли таких рівнів, що говорячи про гуманність, мають на увазі навіть не людяність. Людське вже давно стало "занадто людським". Адже в нинішніх умовах від людини потрібно захищати не тільки саму людину, а й увесь органічний і неорганічний світ. Оскільки неймовірно впливовими стали її домагання панувати над світом.

Засновник нової методології пізнання в ХVI-XVII столітті, Френсіс Бекон, стверджував, що людина має "відібрати" знання у природи під час наукового експерименту заледве не так само як під час тортур злочинця змушують зізнатися в скоєному злочині. Бо знання це сила/влада. Схожими переконаннями людина сама себе уповноважила бути господарем цього світу й розпоряджатися ним на власний розсуд. Але й для подібних її владних втручань є своя межа.

А ось і зовсім нещодавній приклад. Днями на BBC News з'являється повідомлення такого змісту: австралійська поліція потрапляє в будинок 43-літньої мешканки міста Аделаїда, що на півдні країни. Там з'ясовується, що господиня на тривалий час полишила своїх аж 14 котів, не надавши їм належної опіки й не забезпечивши їх бодай поживою. В результаті тварини дійшли до того стану, що змушені були буквально поїдати одне одного. Втім стражам порядку вдалося таки знайти виснаженого, але єдиного з уцілілих котів, якого врятували й прилаштували до сумлінніших господарів.

На подібні новини світова громадськість зазвичай реагує однаково, цілком справедливо обурюючись з приводу жорстокого поводження з домашніми тваринами й резонно запитуючи про готовність людей утримувати домашніх улюбленців, аби упередити зведення їх до невибагливих забавок. Але й у нашій нещодавній історії ми пригадуємо дуже схожі ситуації. От тільки йдеться вже про експерименти над людьми. Маю на увазі Голодомор. Люди, що мешкали в сільській місцевості були позбавлені паспортів, а це унеможливлювало їхнє пересування. Вони були потрактовані як істоти, що придатні лише для чорної фізичної роботи. Все що вони виробляли, більшовицька влада, будуючи вільне від класового поневолення суспільство й прагнучи сформувати людину зовсім іншого типу, просто забирала, не залишаючи анічого, щоби можна було бодай просто скніти на найнижчому фізіологічному рівні.

Якщо дивитися хроніку, старі фото чи пригадувати досвід тих, хто пережив ті часи, доводиться тільки жахатися. Як таке могло трапитися? Людина, яка насмілилася вкрасти заради свого виживання та своїх близьких, в кращому випадку кілька колосків, а зазвичай полову на колгоспному полі, вважалася злочинцем. До якого стану потрібно довести людей, щоб їхня психіка санкціонувала прояви канібалізму?

Про подібні речі писав і російський письменник Варлам Шаламов. Провівши кілька десятків років у сталінських таборах, він неодноразово стверджував: потрапивши в нестерпні умови, людина опускається на найнижчий щабель свого існування, після чого до неї неможливо застосувати традиційні гуманістичні характеристики. Ніяка дружба, взаємопідтримка, любов або повага з людиною там просто не трапляються. Вона змушена проявляти свої біологічні інстинкти, щоби банально вижити. Світ духу, з яким зазвичай пов'язують культурний підйом і вихід людства з природного царства, в тих умовах просто не може утриматися. З'ясовується, що існує особливий тип досвіду на межі. Це негативний досвід. Потрапляючи в "межові ситуації", людина позбавляється не лише гідного життя, але й гідної смерті.

Її свідомість трансформується настільки, що вона животіє в тих координатах буття, де добро і зло не мають жодного сенсу. І головне: краще не знати подібного досвіду ані жертві, ані кату.

Але, якщо так сталося, що цей досвід усе ж трапився - злочинно його замовчувати.

Може саме ця "підпалина" в свідомості змусить людину не стільки апелювати до нормативних понять, якими виправдовується що завгодно, як-от абстрактне "добро", а дозволить їй знаходити його дієві еквіваленти у власному житті. Хоча б через елементарні прояви щоденної доброти.