Дух авантюризму. Як українізація стала двигуном креативу 20-х
Майже сто років тому, 21 вересня 1920-го року, Раднарком УРСР прийняв постанову про впровадження обов'язкового вивчення української мови у школах республіки. Ця дата вважається офіційним початком "українізації" радянської України.
Я, коли чую слово "українізація" згадую один випадок, описаний в споминах дружини Андрія Лівицького - майбутнього уенерівського очільника Полтавщини, а по вбивстві Симона Петлюри - багатолітнього президента УНР в екзилі. У ще дореволюційному Києві Марина Левицька, тоді Маруся Ткаченко, навчалася у Києвській Подільській гімназії. І впав їй в око молодий і страх як вродливий Андрій Лівицький, учень колеґії Павла Ґалаґана і переконаний українець. Романтичне захоплення юнаком сподвигло панянку добути і спробувати вчитати ту загадкову українську літературу, аби "зукраїнізуватися" і підвищити свої шанси відхопити красеня, на якого і інші подружки заглядались.
Пошук книг "на украинском" київськими книгарнями звіншувався придбанням двох опусів: брошури Євгена Чикаленка "Розмови про Чорний Пар" і книжечки скромно титулованої "Від чого умерла Мелася". З жахом продиралася гімназистка через одкровення сучасної агротехніки про ріллю під паром, але найбільше, звісно, вразила історія Меласі - йшлося не про белетристику, а про докладний натуралістичний опис історії хвороби сердешної Меласі, що зневажила гігієною і підхопила дифтерит. Брошурка, задумана як просвітницьке чтиво для малоосвічених селян, мала навчати боятися і запобігати епідемій і тому не скупилась на смачні описки кривавих діарей та інших, зовсім не гламурних симптомів.
При наступній зустрічі з юнаком Марина не змогла приховати свого здивування його залюбленістю до українського слова... Той спершу не зрозумів, а потому подивився на "украинские книги" Марини та й розсміявся: "Так тож дозволена література!.. А я Вам про заборонені українські видання розказую". У свій наступний прихід до пансіону він приніс нелеґальні, видані в підавстрійській Україні твори Ольги Кобилянської, юної Лесі Українки та Михайла Коцюбинського і Марина таки "зукраїнізувалась", за що і в царській тюрмі довелось посидіти, і на еміграції попоневірятися...
Важить не забувати, що навіть у найбільш суворі підцензурні часи не кожна українська книга заборонялась. Зазнавала утисків і насмішок українська мова як мова еліт, громадян думаючих. Українська ж дурних Мелась і фольклорних Стецьків імперією визнавалась і не переслідувалась. Бо це питання завершувалось в площині існування мови селян, кріпаків, "хохлів".
Ще в 1810-му князь Долгорукій, людина, яку аж ніяк в "українофілії" запідозрити не випадає, вказував на чужинність мови тих українців, через селянські маси яких він розсікав диліжансами в державних чи то своїх великопоміщицьких справах. По переїзді кордону з Малоросією, добувшись з Курська до Полтави, "за чашкой хорошего сибирского чая" князь пише: "Здесь уже я почитал себя в чужых краях, по самой простой, но для меня достаточной, причине: я переставал понимать язык народный; со мной обыватель говорил, отвечал на мой вопрос, но не совсем разумел меня, а я из пяти его слов требовал трем переводу. Не станем входить в лабиринт подробных и тонких рассуждений; дадим волю простому понятию, и тогда многие, думаю, согласятся со мною, что где перестает нам быть вразумительно наречие народа, там и границы нашей родины, а по-моему, даже и отечества".
Опісля ж князь поділяє з нами результати своїх практично-наукових вислідів про психологію та "лексикон" хохлів: "Хохол по природе, кажется, сотворен на то, чтобы пахать землю, потеть, гореть на солнце и весь свой век жить з бронзовым лицом. Лучи солнца его смуглят до того, что он светится, как лаком покрыт, и весь череп его изжелта позенеет; однако он о таком порабощенном состоянии не тужит: он не умеет понять ничего лучше. Я с ними говорил. Он знает плуг, вола, скирд, горелку, и вот весь его лексикон.
Ибо он очень ленив: на одной минуте пять раз и вол, и он заснут и проснутся; так, по крайней мере, я заметил его в моих наблюдениях, и, смею думать, что есть ли бы весь этот народ не был обязан помещикам добронравым за их к себе доброхотство и уважение к человечеству, то бы Хохла трудно было отделить от Негра во всех отношениях: один преет около сахару, другой около хлеба. Дай Бог здоровья и тем и другим".
Не ця мова, не ця культура "галушок" та "гарєлкі", що її поблажливо описує князь Долґорукій, викликали знамените "не было, нет и быть не может" Валуєвського циркуляру, що так тяжко відбився на долі української літератури. Навпаки, імперія дбала, аби її "хохли" на дифтрит не хворіли і продуктивності не втрачали.
У ті часи про "русифікацію", яка спадає на думку памфлетом Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", 20% надбавкою за "інтернаціоналізм" учителям російської в Радянськім Союзі, мартирологами, що у них перетворюються студії про українську мову ХХ-го століття Юрія Шевельова чи Лариси Масенко, не йшлося. У світі без радіо, телебачення, де залізниця була екзотикою, а більшість простолюду за все життя далі ніж за 40 кілометрів від дому не бували, русифікації і бути не могло.
Імперія переслідувала ту українськість, що про неї заявляв своїми творами Пантелеймон Куліш, Анатоль Свидницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Агатангел Кримський. Мову, що не входила в рамки п'яного гопака і "тіхой украінской ночі", що порушувала, підважувала ієрархію мов та індивідів, на якій трималась імперія та імперська культура. Валуєвський циркуляр не забороняв писання брошурок українською мовою про "білого царя", чесноти "чінопочітанія" чи інші "полєзниє совєти", як от історія Меласі, що їх би читав вголос "для просвєщєнія умов" місцевий, повністю узалежнений від держави, зведений на бюрократичного ґвинтика священник.
У своїй праці "Украинский Вопрос. История украинского сепаратизма второй половины ХІХ-го века" Алєксєй Міллер завважує, що провадячи постійну війну з українофільськими проектами шкільництва українською мовою, сама імперська адміністрація не переймалась впровадженням дієвих заходів по організації російськомовного шкільництва для селян, ефективного засобу, завдяки якому імперія спромоглася б насправді зрусифікувати маси і унеможливити свій розпад.
Українські селяни на початку ХХ століття
Але ж імперії, що підтримувала десятиліттями режим кріпацтва своїх власних підданих, навіть роки по тому як рабовласництво було скасовано іншими європейськими країнами (до того ж, навіть тими, де расистська думка продовжувала існувати) - не потрібні були освічені селяни.
Зрештою, знехтувавши Людиною, Індивідом, імперія не могла незмінною увійти в ХХ-те століття і збурилась в революції. Але після кривого вибуху повернулась у новій іпостасі, радянській. І задекларована "українізація", як і задекларована "свобода", обернулись новими варіаціями на старий лад. І усе, що виходило за межі роботи (тоді на пана, тепер - на державу), тобто усілякі фантазії, розваги, вибрики, і панни в капелюшках - відсікались як чужі, "буржуазно-націоналістичні", не властиві "нашому трудовому народу".
З погляду імперії ця нова радянська "українізація" вдалася. Колективізація створила колгоспників - безпаспортну масу прикріплених до землі напівосвічених-напівголодних трударів, чистки у словниках та інститутах - безбарвну, вихолощену укр.мову, створення Спілки письменників - плем'я пристосуванців, гордо пойменованих за словом самого товариша Сталіна "інженєрамі чєловєчєскіх душ"...
Мова для колгоспників, література для колгоспників, усе практично ужиткове і розбавлене ідеологічно витриманими опусами, як колись брошурами про богохранимого царя, так тепер піснями про Сталіна, про партію, і як правильний радянський поет привіз із американського відрядження щемливі враження про "утиски негрів". Така "українізація" безборонно пережила тридцяті, і іноді видається, що саме за такою "українізацією" жалкують деякі наші культурні діячі, розписуючи "які колись за Союзу тиражі були!" і як "держава за письменників дбала", забуваючи додати, що стотисячні тиражі тих "письменників" ніхто і не читав.
Ні, таку "українізацію" і згадувати не хочеться, не те, що "відзначати" її офіційний початок. Лишається не офіційна українізація, а те буйство креативу і модерного українства, що метеором промайнуло Україною в 1920-тих. Але яка у тім заслуга українізаторської політики партії?
Ця, справжня українізація, відбулась, схоже, не так завдяки "правильній" політиці партії, як з її недогляду. Якраз не в Миколу Хвильового, Михайля Семенка чи там Євгена Плужника інвестувала радянська влада. Наше "Розстріляне Відродження" постало завдяки послабленню режиму, падінню старих заборон і готуванню нових. Більшовикам слід було спершу розібратися з церквою, викорінити дореволюційну українську інтеліґенцію, приборкати бунтівне селянство. І тільки потім руки дійшли повисмикувати вибуяле на культурнім "бєзврєммєннє" юне українське письменство.
Поет Михайль Семенко, основоположник та теоретик українського футуризму
Видається, що хто б не переміг у ту "громадянську", а насправді, ліво-право-російську-українську війну, ми б усе одно мали розстріляне відродження - і за Махна б, і за нової якоїсь там есерської російської федерації, і за Скоропадського б, та хоч і в кайзерівській імперії, якби вона Першу світову виграла.
А ще ж не слід забувати, що покоління "Розстріляного Відродження" було із самих початків глибоко травмоване війною. І не диво, що вчорашні вояки Микола Хвильовий, Микола Куліш, Володимир Сосюра писали не у пошуках літературної слави чи пайка раднаркому, а тому, що у тім писанні віднаходили єдину дієву терапію.
З того 21 вересня 1920-го минуло вже 96 років, але питання українізації досі актуальне. І яка б та радянська українізація ілюзорною не була, але були люди, які у неї вірили, і люди живі, творчі.
У нас в календарі є багато дат, коли слід правити панахиди по жертвах - є щорічні зібрання біля пам'ятника Лесю Курбасу в Києві, де згадують розстріляних в Сандармосі, є поїздки в Биківню, є Крути... І це все правильно і потрібно, тільки не хочеться, аби пам'ять про наші 1920-ті перетворилась на суцільну заупокійну.
І 21 вересня як дата офіційного початку українізації перфектно для цього надається!
От відкриймо, наприклад, писаний у 1927-му роман Володимира Винниченка "Поклади Золота" і пориньмо у світ забутого українського детектива минулого століття...
У тихому кварталі Парижу 1920-х років, там, де "з вікна видно тиху вуличку з вузюсеньким тротуарчиком і перлямутровими від старости шибками старезних будиночків", де все віддає "таким щирим середньовіччям", але "здається, ось зараз з'явиться на коні закутий у залізо лицар із списом. Та ба: влітає раптом у поле зору чорна, мокра коробка й, галасуючи, як порося в мішку, просувається під вікнами з важким диханням мотора", стоїть затишний чепурний пансіон.
На перший позір - панує в тім пансіоні добропорядна атмосфера à la Аґата Крісті. Обід точно о 12-й, ввечері - лікери та кава, білизна - свіжа , фікуси зимового саду - доглянуті, фартушки на служебках біленькі та накрахмалені. Як завважує Наум Абрамович ("людина, юрист і український підданий"), "пансіон - інтернаціональний, як і сам Париж, - французів у ньому три-чотири відсотки. Ну, нехай п'ять!". Веселі шведи грають у шахи, професорські доньки гортають сторінки модних романів, чулий білорус у фраку вологими очима споглядає "кумпанію" та віддається споминам про своє студентське життя, запальні італійці співають серенади. Одні лишень американчики турбують благочинність пансіону -то фокстрот у салоні ушкварять , то зачнуть боксувати для сміху. І тоді мадам Жеральдін, хазяйка пансіону, ламетує, що ті американські жевжики можуть пошкодити меблі. Ет! Але на те воно й американці у Парижі 1920-х.
Але добропорядна пані Жеральдін не здогадується, що під дахом її пансіону зібрались вершки світового "закулісся". Аґенти ЧеКа, міжнародні авантурники, femmes fatales різних мастей та колінкорів, шукачі скарбів, наближені до французького уряду і підозрілі типи. І ніхто з помежи тої строкатої братії не знає, яку ролі грає інший у плутаній та захоплюючій партії шпиґунського покеру, де на кону - викрадена чекістом-ренеґатом карта гігантських покладів золота у степах України. А будуть ще й перегони на модних автівках, і перестрілки, і потаємні замасковані ходи, і... зупинюсь, аби не спойлити.
А ще уперше в українській літературі описав те млоїсте чекання в автомобільних заторах, однакове що на паризьких Ґран-бульварах 1920-х, що на бульварі Шевченка у Києві років з 90 по тому...
Чим ближче проступає нова більшовицька, але ніби самостійна Україна (це ж тільки в тридцяті слово "союз" з абревіації СССР знатиме лише одну і доконечну інтерпретацію), тим більше чути Миколою Хвильовим, а також Майком Йогансеном, а також сотнями тих, хто вірили і будували ту нову радянську, зрештою "невідбулу" Україну.
Чи наївно бачити у радянській владі України 1920-х років - українську владу? Вірити дипломатичним представникам тієї Україні закордоном? Нам важко забути "здобутки" радянських органів у мистецтві викохувати "на експорт" письменників, журналістів, пещених "ітар-тассівців"-кадебістів, любителів культури із товариств радянсько-французької,-німецької,-папуаської дружби. У 1970-80-ті практика витрачання народних грошей для реклами у закордонній капіталістичній пресі, як і продажність партійних бонз стануть справою звичною. Але тоді, у 1920-х, зображення українських радянських дипломатичних представників як людей щирих і справжніх будівничих комунізму було не наївністю, а швидше яскравим поляроїдним знімком того короткого моменту, коли все ще було можливим.
Часу, коли десятки тисяч українських шкіл відкривалися Україною, коли Василь Елан-Блакитний засновував десятки українських газетних і журнальних видань (деякі, як газета "Сільські вісті" чи журнал "Всесвіт", дійдуть і до наших днів). Коли визначні твори світового письменства одразу перекладалися і друкувалися харківськими видавництвами (як це було з Луї-Фердинаном Селіном чи Сомерсетом-Моемом). Коли уперше українською з'являлись багатотомові видання класиків (повне зібрання творів Джека Лондона за редакцією Освальда Бургардта, десятитомник Ґі де Мопасана, двадцятисемитомник Еміля Золя, вісім томів із запланованих "Творів" Анатоля Франса за редакцією Валер'яна Підмогильного). Якщо говорити про Володимира Винниченка, то згадується Антон Приходько, посол радянської України у Празі, який, щойно йому втрапила до рук "Сонячна Машин " вислав її до Харкова і зужив усіх зусиль, аби роман був надруковано Державним Видавництвом України.
Багато писано про роман Миколи Хвильового "Вальдшнепи", але про його інший, втрачений, та певно недописаний роман "Іраїда" написано вкрай мало. А у цім романі Хвильового дія починається там, де для деяких основних авантурників Винниченкових "Покладів Золота" вона закінчується - у потязі, що їде до радянської України.
У сім потязі вертається відкликаний "до центру" дипломатичний представник радянської України в Берліні Криленко. Він повагом перечитує свою офіційну біографію, згадує професора Полоза, що його кількома місяцями раніш заґітував повернутися на батьківщину під радянською владою. І думає про Іраїду, професорову доньку, що її він вживу не бачив, але фото якої сильно вразило дипломата. У потязі Криленко здибається із "випадковими" попутниками - журналістом Шарко, інженером Cердюком, комуністкою Темою Брук . Напускна розв'язність журналіста, аутизм інженера, теляча поступливість Теми Брук перед грубими жартами журналіста - усе це типові поведінкові моделі літературних героїв 1920-х років, що їх віднаходимо і в "Покладах Золота". "...Тільки тепер він звернув увагу, що його супутники мали однакові костюми, однакові капелюхи, що в них був спільний саквояж, і це його навело на таку мисль: Сердюка й Шарка зв'язано якимись спільними інтересами, вони живуть на одній квартирі, навіть користуються одним магазином. Але що ж спільного між інженером і журналістом?" - все це вимальовує перед нами перфектну диспозицію авантурного (можливо й шпигунського) роману Хвильового.
...Герої Винниченка сідають в потяг, герої Хвильового сходять з потяга і... нічого. Мовчанка. Темна пляма. Лише через 60 років Григорій Костюк в Нью-Йорку видасть "Поклади Золота" мізерним накладом, а чернетки "Іраїди" Хвильового вилучать при обшуку і слід їх загубиться.
Безшабашний дух авантурности, летке мереживо детективного сюжету такі суголосні тому світу 1920-х, коли, як говорить Мик в "Покладах Золота" , "нелегально кордон найпростіше переходити на Волині", радянський режим ще не вбився в крицю і кокетував із непманами, нацизм ще не став на силі, а фінансова криза й депресія не прогнули хребти "буржуазним" демократіям. Цей подих епохи вдалося вловити лише Майкові Йогансенові у своїх романах-фельєтонах "Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших" та "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" —автор вивертав тексти навзнак, кепкував над читачем і над самою дійсністю.
Історії тих, що обрали "повернення", хто сподівався будувати нову "молоду республіку" не будуть прописані у грайливих детективних романах, але дійдуть до нас гіркими пасажами "Саду Гетсиманського" та "Тигроловів" Івана Багряного, луною озвуться на сторінках мемуарної літератури тих, що вижили...
Як тут не згадати Надію Суровцеву, і два фото -- молоденької кокетуватої дівчинки на паризькій бруківці у кирпатому вигадливому капелюшку 1920-х років, делеґатки якогось міжнародного фемістичного з'їзду від України, і Суровцевої - старої каторжанки 1950-х, яку після 20 років таборів залишили "на посєлєніє" в Сибіру.
І у 1930-ті, коли Хвильовий ставив своїм пострілом в скроню крапку у будівництві молодої української республіки, а радянський молох перемелював усіх тих Наумів Калюжних, Майків Йогансенів, Надій Суровцевих і мільйони інших, писати продовження легких і авантюрних "Покладів Золота" було б блюзнірством.
А нині блюзнірством було б забути за ту леткість буття і сприймати живу, недознищену українську культуру як всуціль серйозну, трагедійно-високу, нудно-свято-шкільну, де Винниченко - автор Федька-Халамидника і крапка. Так і чую як Наум Абрамович із "Покладів Золота" обурено випростується і каже: "Я протестую! І як юрист, і як людина, і як український підданий!".
Імперія, що нею відродився Радянський Союз у 1930-ті, нищила якраз право на різноманіття, право на український детектив, футуристичні поези Михайля Семенка, неокласичні сонети Миколи Зерова, українську ідентичність Наума Калюжного та Ніколая Фітільова. Нищилась Україна петлюрівська, і Україна Загірньої комуни, Україна гетьманська Скоропадського і Україна революційна боротьбіста Елана-Блакитного, що співав "кинуто як іскру терориста в місто".
Натомість була політика "коренізації", в Україні відома як "українізація", але присутня повсюдно на теренах колишньої імперії як "татаризація", "якутизація" та десятки інших "-зацій". Протиставлення двох різних систем цінностей: імперської та анти-імперської, державо- та людиноцентричної.
То ж перечитаймо українську пригодницьку прозу 1920-х, порадимо її почитати знайомим, видаймо її, зрештою, порядними тиражами. І, може, хоч по чверть століттю нашої незалежності поменшає спантеличених київських гімназисток, що з жахом усвідомлюють: "хвальона" українізація - це про ріллю під чорним паром та сердешну Маруську, що забула помити руки після свиней. Це і буде найкращим пошануванням 21 вересня 1920 року, дати офіційного початку українізації в радянській Україні.
Андрій Малюк, літературознавець, спеціально для "ДС"
