Чому не можна забувати КПУ або епітафія комуністам
Можна здогадуватися, чому так вийшло. Справа в тому, що електорат КПУ, що складався головно зі старших людей поступово вимирає? Такий кінець КПУ пророкували - але ніхто не думав, що він станеться так скоро. Чи, може, зіграло роль те, що цього року не голосував Крим і велика частина Донбасу? Чи все-таки відбулася певна десовєтізація на всій території України? А може, якось так містично-вудуїстично подіяло ритуальне повалення ідолів-леніних?
Взагалі, можна було би сказати, що новий парламент взагалі не має виразного "лівого" крила. Якби ми дивилися на наші вибори із-за західного кордону - ми би так, мабуть, і подумали. Але ми ж не за кордоном - ми знаємо, що наші "ліві" є "лівими" тільки за назвою, а не за суттю. За суттю в українському політику водорозділ проходить де завгодно, тільки не за класичним поділом на "правих" і "лівих". В класичному розумінні їх в нас взагалі немає, бо наші партії майже не сповідують, власне, політичні ідеї - вони сповідують те, що в даний момент є трендом в електорату. До речі, назва "Правий сектор" саме тому від початку відгонила політичною маніпуляцією - бо для середнього українця незрозуміло, що таке оте "правий" (проте російські ЗМІ швидко розтлумачили своїм, що "правий" - це означає "націоналісти").
Комуністична партія в українському політикумі не займала "лівої" ніші ніколи. Вона відігравала зовсім іншу роль - прив'язувала Україну до радянського минулого, від якого в якийсь момент дуже захотілося відірватися, і до того "єдиного простору" з якого захотілося, нарешті, вийти. КПУ була видимим і відчутним рудиментом Радянського Союзу. І нам дуже хотілося, щоби вони, нарешті, пішли у минуле.
Втім, якщо вам здається, що от вони, нарешті, так і вчинили - це ще не привід щиро радіти. Так, вони, можливо, канули в історію. Але проблема в тому, що наша історія - таке місце, куди легко саме "канути" - без усвідомлення, вивчення і будь-якої надії на зважену оцінку. Скидаючи туди все, що нас травмувало, і з чим ми не змогли дати собі раду і тому просто чекали, коли "само помре" - ми перетворюємо власну історію на звалище травм, образ, прихованих страхів, невисловлених почуттів. Комуністична партія, замість отримати належні оцінки, бути підданою розслідуванню і суду, стати частиною історії, як чогось усвідомленого, вивченого, належно викладеного - має всі шанси просто поповнити список наших історичних травм.
Принаймні, на те виглядає після промови президента Порошенка про те, що винести вирок комуністам має не влада, не політики, не суд, а "народ України". Конструкція цілком дивна - адже і влада, і суд є тими інституціями, які народ України обирає для того, аби вони мали до справи з політикою (а КПУ - це політична партія) і злочинцями (а Комуністична партія в Україні таки наробила чимало злочинів).
Натомість нам пропонують просто забути - як було забуто безліч всього того, що складає наше минуле. Ми власними руками закопуємо минуле все глибше, відсуваємо подалі - і обрубуємо все, що пов'язує нас з землею, на якій ми живемо, з народом, один з одним. Суд над КПУ міг би стати актом усвідомлення себе як суспільства, яке вийшло, нарешті, з радянського полону, може дати тверезі оцінки всьому, що відбувалося з ним останні сто років - і йти далі. Натомість ми воліємо запхати до і без того переповненої шафи черговий скелет і зробити вигляд, що нічого не відбулося.
Колись я відмовлялася розуміти євреїв, які не полишали пошуки нацистів-злочинців - старих вже дідів, які і без того однією ногою в могилі - аби встигнути віддати їх суду ще до того, як вони помруть. А тепер я їх розумію. Я бачу, що комуністична партія в Україні от-то помре. І я так само не хочу, аби вона пішла у вічність без справедливого суду.
