Череп у дитинстві. Російській гігантоманії Україна відповідає кумедною інфатилізацією історії
Торішній ювілей Володимира Великого несподівано активізував інтерес до Київської Русі - доби, про яку в нашій історії ми знаємо найменше. Перша точно відома дата з того періоду - якраз смерть князя Володимира Святославича. Проте це не заважає історикам-аматорам і професійним патріотам використовувати скупі факти, а переважно красиві легенди, з політичною метою. Восени "києворуська хвороба" особливо загострюється, і цього року її наслідком стали одразу два пам'ятники - Володимиру Великому в Москві (відкритий 4 листопада) та Анні Ярославні в Києві (відкритий 10 листопада).
Київська Русь - історія, на яку вперто претендують українці й росіяни. Хоча останні придумали вже й альтернативну концепцію, у якій не Київ - мати городів руських, а господін Вєлікій Новгород, однак києворуську спадщину вони теж не збираються здавати без бою. Монументальний пам'ятник Володимиру Хрестителю в самому центрі російської столиці повинен був утілити силу, могутність і розмах державної Москви, яка веде свою історію з сивої давнини, та її імперських претензій (про аналогії між двома Володимирами не згадуватиму).
Навіть суто зовні московські претензії справляють враження. Ця монументальна споруда - один із найбільших пам'ятників у сучасній Росії: заввишки 24 метри і вагою 330 тонн. Звісно, не обійшлося без погано прихованого бажання переплюнути київський пам'ятник, висота якого разом із постаментом 20,4 метри. Князь у московському варіанті постає як досвідчений державний муж, котрий вчасно усвідомив усі переваги християнської православної віри і дав її спраглим одноплемінникам.
Звісно, церковники брали найактивнішу участь у створенні пам'ятника. Конкурсну комісію з відбору проектів очолив єпископ Тіхон (Зайцев), пам'ятник освятив патріарх Московський і всієї Русі Кіріл, на відкритті були присутні президент Путін, голова уряду Мєдвєдєв, міністр культури Мединський, мер Москви Собянін. Відтепер язичник і багатоженець Володимир Святославович - ще одна духовна "скрєпа" російського народу.
Натомість київський пам'ятник Анні Ярославні нагадує старий дитячий анекдот про Чапаєва. Екскурсовод показує дітям у музеї: "Це ось череп Васілія Івановича, а це череп Васілія Івановича в дитинстві". На Львівській площі встановили бронзову фігуру дівчинки в короні, заввишки трохи більше як метр, ніби нагадуючи, що й князі під стіл пішки ходили. У церемонії відкриття взяли участь міністр культури Євген Нищук і посол Франції в Україні Ізабель Дюмон. Порошенко і Гройсман здавалися б кумедними товстунами біля ніг цієї ляльки-пупса.
Про дочку Ярослава Мудрого Анну ми знаємо тільки те, що вона вийшла заміж за французького короля Генріха І і якось уже у Франції надумала підписатися кирилицею як "Анна регіна", тобто королева. Насправді про Анну Київську, як її називали у Європі, відомо більше, але всі ті відомості стосуються вже французького періоду, бо давньоруські джерела про Анну не згадують узагалі, наче її не існувало.
Чому жінку, яка ввійшла в історію як дружина і мати, зображено дитиною? Автори й ініціатори пам'ятника пояснюють свою логіку: Анна Ярославна провела в Києві саме дитячі роки і юною дівчиною - про точний вік даних немає, бо не знаємо, коли Анна народилася, - переїхала до Франції. Тобто тепер у Києві стоїть такий собі "череп Васілія Івановича в дитинстві", а в Санлісі під Парижем - "череп дорослого Васілія Івановича".
Чому дочка найбагатшої людини в державі стоїть боса, в сорочечці, але з короною на голові? Князівські нащадки не знали босоногого дитинства, вони завжди були добре вбрані, взуті, нагодовані. Це має викликати співчуття до княжни і королеви Франції? Чи так перехожі сприйматимуть далеку - історично й географічно - правительку як близьку земну людину.
Два пам'ятники - два різні підходи до історії. У Москві героїзація, пафос, духовні "скрєпи". У Києві інфантилізація, буквалізм (провела в Києві дитячі роки), камерність. Може, просто забракло коштів.
Це пам'ятники улюбленим героям, їх значення зводиться до побутового рівня, на відміну від Анни Ярославни, яка, за словами французької амбасадорки, встановила перший зв'язок між Україною і Францією. Не босоногою дівчинкою в сорочечці встановлювала ці контакти Анна.
Пам'ятник - це лише один момент апології київської княжни. Її іменем названо щорічний "Анна-фест", який проходить уже два роки поспіль. Гасло фестивалю - "Повертаймося у Європу", а головна мета, як сказано на сайті, - "історична справедливість і недопущення привласнення нашої історії чужинцями".
Та поки ми впадали в дитинство біля пам'ятника ляльці Анні, сусіди масштабно, не скуплячись на гроші і не гребуючи засобами привласнюють нашу історію. І в шоу "Битва пам'ятників" ми їм однозначно програли б.
