Без візових парканів. Чому сьогодні українці заживуть як за Франца Йосифа і Миколи ІІ

Велике видно здалека. Звісно, можливість безвізової мандрівки до Європи здається приємною побутовою дрібничкою - що ж там такого?
Звернути увагу на масштаб події підштовхують зауваження економіста Олександра Пасхавера, про те, що із запровадженням безвізу "ми повертаємося до дореволюційного стану, коли навіть студенти могли проводити канікули, подорожуючи Європою".
Так і хочеться скрикнути: почекайте, як дореволюційного? 

Це що ж, виходить, до 1917 року?

Саме так. А якщо врахувати, що з початком Першої світової війни кордони в Європі закрили, то більше сотні років переважна більшість українців жили за парканом. Спочатку Перша світова війна в 1914-му розколола Європу, а за кілька років комуністична Росія опустила залізну завісу, спершу над колишньою імперією, а згодом і над усією Східною Європою.

Тим, хто народився і виріс в незалежній Україні, важко збагнути, про що йдеться. В чому, власне, проблема? Мовляв, кому дуже треба, той візьме і поїде. Теж вигадали собі велику справу... Всього лишень походити по посольствах, позбирати довідки, постояти в черзі, ну і, зрештою, отримати омріяну візу і поїхати в омріяну країну. І нічого непосильного тут нема.

Проте, ті хто досягнув свідомого віку за часів СРСР, можуть розповісти про те, що значила поїздка за кордон в тій чудовій країні. Хто їздив і з якою метою. І що не все було так просто. Доки живий був організатор і натхненник усіх перемог радянських людей Йосип Сталін, то і з міста в місто в межах країни непросто було поїхати. Для купівлі залізничного квитка треба було пред'явити в касу відрядження, спрямування на курорт, пояснити і надати документальне підтвердження, куди ти зібрався їхати і навіщо.

Дехто до сього часу згадує про такі порядки з ностальгією. Справді, чого просто так швендяти? Працювати треба на благо рідного краю, а не вештатися світами без належного контролю.

Селянам взагалі було заказано кудись вибиратися без дозволу рідного колгоспу. Благо, радянська армія давала можливість поглянути на простори країни, а кому пощастило - то і соціалістичного табору. Та ще й за державний рахунок. Щоправда, декому довелося споглядати на Європу з танка, але це також було захоплююче.

Служба в Чехословаччині, Польщі, а особливо Східній Німеччині була предметом мрій радянської людини. Давала можливість поправити трохи матеріальний статус, привезти різноманітних дефіцитів, скажімо, шкіряні рукавички, чи там, пляшку імпортного алкоголю (порожню пляшку, до речі ніхто не викидав, вона служила гордою прикрасою родинного серванту).

Туристична поїздка за кордон, навіть Болгарію, була захмарною мрією, не кажучи вже про закордон "справжній", за межами соцтабору. Якщо потрапив до числа моряків, представників торгових представництв, став журналістом-міжнародником, або, скажімо, радянським розвідником чи дипломатом, то вважай, що для пересічної радянської публіки ти практично небожитель.

Комусь могло пощастити народитися євреєм і коли радянська влада після розвінчання культу Сталіна трохи дала слабину, можна було спробувати отримати дозвіл на репатріацію на історичну батьківщину, до Ізраїлю. Однак дозвіл цей не просто так давався. Партійна чи комсомольська організація мала подумати, можна вас випускати, чи ні? Товариші по роботі також мали б поміркувати і обговорити вашу кандидатуру на виїзд на загальних зборах. Треба було зібрати купу довідок і характиристик, довести, що не володієте державними секретами і не можете завдати шкоди радянській владі. І тоді, можливо, вас випустять. Але для цього треба мати документальне підтвердження (папір з мокрою печаткою), що ви єврей. Якщо ви українець, то ніхто нікуди вас випускати не збирався, і по закордонах вам нічого було розгулювати.

Склероз, на жаль, важка справа, але різноманітні твори красного письменства і кінематографу допомагають освіжити пам'ять. Про всі ці перипетії з пошуками дороги на Захід можна почитати, для прикладу, в романі Юхима Севели "Зупиніть літак - я злізу" чи в детективі братів Вайнерів "Петля і камінь на зеленій траві". Або просто переглянути фільм Георгія Данелія "Паспорт" чи Петра Тодоровського "Інтердівчинка". Хочете голлівудської версії? Прошу - прекрасний фільм "Москва на Гудзоні". Там все доступно, цікаво і реалістично, весело, але часом хочеться заплакати...

Коли в 1991-му радянська влада розсіялась з димом і для того, щоб поїхати за кордон, треба було всього лишень здобути візу, але нічого не треба було питати ні в партії, ні в товаришів по роботі, то це вже стало проривом для українців - люди вирвалися з клітки.

Тепер, коли запрацював безвіз, це все буде ще простіше. Маєш паспорт, гроші, береш і їдеш. Не треба нікого нічого просити - мовляв, дозвольте, випустіть, дуже вже мені треба. Саме ставлення до закордонної поїздки як до побутової дрібнички показує, як змінилася Україна за останні чверть століття після того, як рухнув СРСР.

Поїздка за кордон - це вже не ознака елітності, доступу до бозна яких матеріальних благ. Мільйони українців в західній Європі працюють і заробляють, а мільйони мандрують і витрачають гроші. Можна скільки завгодно торочити про тотальне зубожіння українців, але мільйон українських туристів в Туреччині, рекорди в перевезенні пасажирів, які ставить авіація, і колосальні черги на оформлення біометричних паспортів не дають підстав вважати, що безвіз залишиться незатребуваним.

Тому Олександр Пасхавер має рацію - ми справді повертаємося до дореволюційних часів, більше того, навіть до часу перед Першою світовою, перед 1914-м роком. Щоправда, української держави тоді не було, а українці жили переважно або в Російській, або Австро-Угорській імперіях. Та піддані Миколи ІІ і Франца Йосифа були частиною цивілізованого світу. Студенти, не кажучи про професуру, справді могли мандрувати Європою. І вона нікому не видавалася чужою. Був практичний сенс знати іноземні мови. Відень, Париж, Берлін були своїми містами для тодішніх українців. І то далеко не для олігархів. Ті ж, у кого водилися гроші, скажімо, Терещенки або Ханенки, могли дозволити собі і палаци у Франції, і яхти в Монако, і купівлю творів мистецтва по всьому світу.

Та й Україна не була чужою для цивілізованого Заходу. "Франко-бельгійське товариство" зводило металургійні та трубні заводи, Дрогобич був одним провідних центрів світової нафтової промисловості, українським зерном торгували по всьому світу.Потім сталося нещастя.

За висловом Альберта Ейнштейна, Європа ампутувала собі мозок і почала Першу світову. Далі все покотилося по похилій - революції, ліквідація спершу "шкідливих" класів, потім націй, потім тотальна війна, потім холодна. Зрештою, Європі пощастило більше, ніж українцям, і цивілізація там вбереглася.

Тепер українці повертаються туди, де вже колись були. Звісно, не варто розраховувати, що автоматично вирішаться всі наші біди і проблеми. Але це шанс не тільки купувати витрішки, але й чогось навчитися. Як себе поводити, як спілкуватися, як залицятися, як управляти містами і власністю.

До речі, коли ми порівнюємо реформи в Україні і Польщі після 1990 року і щиро заздримо польським успіхам, що само собою цілком нормально, то забуваємо (або не знаємо), що для поляків це вже була друга хвиля реформ і намагання збудувати сучасну економіку. Для Заходу, для Європи, Польща відкрилася на 20 років раніше, ніж Україна. Всі 1970-ті і 80-ті роки поляки мандрували Європою. Вчилися, підробляли, викладали. Хто як міг. У нас не було ще українського міністра, чи прем'єра, який їздив до Європи на заробітки, а нинішній президент Євросоюзу, колишній прем'єр Польщі Дональд Туск працював у Норвегії будівельником. У нас такого ще не було. Тепер з'являється шанс, що колись таки буде. Гарантій, успіху, звісно, ніхто не дасть, але на нашій планеті їх не дають нікому, а спробувати скористатися варто.