Забута бійня. Чому Перша світова війна була битвою за Україну
11 листопада 1918 р. (об 11-ій годині 11-ого дня 11-ого місяця) нарешті замовкли гармати на Західному фронті. Перемир'я сторони підписали у Комп'єнському лісі, в особистому потязі маршала Фоша. "Велика Війна", як називають Першу світову в англомовній літературі, офіційно завершилася. Саме цю дату відзначають в США як "День ветеранів", а в країнах Британської Співдружності як "День пам'яті". На сході Європи не відзначають ні цієї, ні якоїсь іншої дати завершення тої війни.
Втрати Російської імперії були набагато більшими, ніж британські чи американські, проте в Росії до недавнього часу не було жодного пам'ятника, присвяченого тій війні. Точно так само і в Україні, територією якої чотири роки проходив чи не найкровопролитніший відтинок Східного фронту Першої світової. З тисяч військових цвинтарів, які густо вкрили під час війни цілу Західну Україну, випадково вціліли десятки. Столітню річницю від початку Першої світової в Україні помітили тільки спеціалісти-історики. Навряд чи щось зміниться до 100-ліття її закінчення. Незважаючи на те, що сотні тисяч українців полягли на полях тої війни: від Ізонцо та Капорето на італійсько-словенському пограниччі до Ерзурума у східній Туреччині. Незважаючи на те, що більшість з них загинули на власне українській території, воюючи один проти одного в складі Австро-угорської цісарсько-королівської та Російської імператорської армій.
Причин такого забуття кілька. По перше, у листопаді 1918 р. війна закінчилася тільки на Західному фронті. У східній Європі революції та "локальні" війни продовжувалися ще кілька років. По-друге, імперії, які воювали між собою на Східному фронті, не пережили тої війни. По-третє, Друга світова війна тут виявилася набагато страшнішою, ніж перша і забрала в рази більше людських життів. Проте найголовнішою причиною було те, що про неї просто вирішили забути.
Нові держави, які з'явилися тут під кінець Першої світової на уламках старих імперій, не хотіли про неї пам'ятати. Для тих держав Перша світова була чужою, безславною та безглуздою війною. Набагато важливішими були революції, у яких ті держави народилися, та війни, які вони самі вели. Це могла бути "Велика Жовтнева революція", як у "Країні Рад", а могло бути "Чудо на Віслі" "Другої Речі Посполитої". На Першу світову дивилися як на необхідний сумний пролог до справді героїчної історії, до революційного чи національного чину. Навіть в українській бездержавній історичній традиції міжвоєнного часу єдиним справді вартим уваги епізодом Першої світової вважалася історія маленького національного батальйону Українських Січових Стрільців. Нею займалися історики, про неї публікували спогади.
Іронія цієї великої східноєвропейської непам'яті в тому, що як стверджує у своїй недавній книжці Домінік Лівен (Dominic Lieven, The End of Tsarist Russia: World War I and the March to Revolution, 2015; Кінець царської Росії: Перша світова війна і марш до революції), Росія була в центрі Першої світової. Та й не тільки Росія.
Лівен вважає, що та війна була великою мірою війною за Україну, війною за її подальшу долю.
Для того, щоб залишитися в клубі "Великих держав" Росії була необхідна Україна. Якщо ж Україна потрапляла в сферу впливів Німеччини, та автоматично ставала панівною силою в континентальній Європі. Розвертаючи Першу світову війну в сторону її Східного фронту, Лівен переглядає усталену подачу цієї війни, історії, для яких центральним є Західний фронт, а головна причина війни - у британсько-німецькому суперництві та запізнілій консолідації Німеччини, чиї імперські амбіції було важко задовольнити у світі вже поділеному між старішими хижаками.
За Лівеном, українське питання в Першій світовій війні не було якимось винятком. Це був частковий випадок універсального явища. Політичні розрахунки і дії, які привели до війни, як і цілі воюючих сторін у ході війни, визначалися двома важливими факторами. Поряд з геополітичним суперництвом, змаганням за статус і впливи між Великими державами, велику роль відіграв виклик старим імперіям і старому геополітичному порядку зі сторони націоналізму. Виклик цей не був чисто східноєвропейським. Британська імперія мала подібну ж проблему з Ірландією.
Як і для багатьох східноєвропейців, для Ірландії Перша світова війна закінчилася війною за незалежність та здобуттям власної держави.
Різниця між Україною та Ірландією була в тому, що якою б дорогою не була британському серцю Ірландія, Об'єднане Королівство залишалося Великою державою і без неї. Без України Росія перетворювалася на другосортну силу. Окрім того, поза Британією, єдиним сусідом Ірландії був Атлантичний океан. Український ж проект переплітався з інтересами цілого сонмища сусідів, як народів так і імперій.
Хоч Лівен і починає свою книжку гучною заяву про центральність України в історії Першої світової, в решті книжки про Україну майже не йдеться. Українські діячі не були серед гравців, які розпочали війну. Для Лівена такими гравцями були монархи, міністри та дипломати. Найцікавіша частина книжки та, де він розбирає процес прийняття рішень, людей, аргументи та мотивацію. Історії Першої світової часто надають перевагу "структурним" поясненням, таким як, наприклад, "система альянсів". За цим поясненням, пов'язавши себе системою міжнародних договорів у дві великі коаліції, Великі держави визначили долю світу. Тепер будь-який конфлікт між ними був приречений перерости в глобальну війну. Для Лівена визначальним чинником був людський фактор. До війни привели рішення і вчинки конкретних людей, при чому не тільки керівників держави.
На людський фактор звертали увагу і до Лівена. Дуже часто в контексті специфіки політичної системи держав, які розпочали війну. З одного боку, Європа початку двадцятого століття була новочасно-демократичною. Абсолютна більшість держав мала такі-сякі парламенти та конституції. Виборче право, все ще виключно чоловіча прерогатива, поступово охоплювало щораз більшу частину населення. З іншого боку, влада монархів, особливо в Центрально-Східній Європі, була не символічною, а цілком реальною. Зовнішня політика була їх прерогативою, як, зрештою, і формування кабінетів. Розв'язання війни часто сталять у вину саме цим залишковим елементам Старого режиму: придворним камарильям, аристократичному генералітету і кулуарній політиці. Начальник Австрійського генерального штабу Конрад фон Гьотцендорф часто виводиться як типовий приклад легковаження долями мільйонів зі сторони старої еліти. Його фраза з червня 1914 р. часто наводиться як приклад безвідповідальності старої еліти: "Це буде безнадійна боротьба, але вона має статися, тому що така давня монархія і така славна армія не можуть зникнути безславно".
Лівен показує, що частіше було навпаки. Придворні політики і монархи мали і відчуття відповідальності, і знання реалій, були обережними і прагматичними. Більше того, їхня відносна матеріальна і соціальна незалежність дозволяла формулювати і висловлювати власну думку. Добре відомим є пророчий меморандум Петра Дурново, багатолітнього шефа поліції і міністра внутрішніх справ Росії у 1905-1906 рр. Цей меморандум з лютого 1914 р. попереджав імператора про небезпеку великої війни для Росії - непідготованість країни і її економіки та неминучість поразки і соціальної революції. Лівен виводить цілу галерею царських дипломатів-прихильників реальної політики, завдяки яким Росія більш-менш успішно пройшла через обидві Мароканські, Боснійську, Балканські, та ряд менших міжнародних кризових ситуацій.
Більш ліберальні і демократичні політики нового покоління натомість часто були "яструбами". Лібералізм і демократизм у російському контексті часто означали націоналізм, а той в свою чергу - зневагу до прагматизму і компромісів, пріоритет міфічних "національних інтересів" - таких як "слов'янська єдність" чи контроль над протоками. Більше того, ліберальні і демократичні політики, виявилися зв'язаними по руках і ногах "громадською думкою", продуктом мас медіа і носієм націоналізму не затьмареного інтелектом.
Микола ІІ згодився на загальну мобілізацію під тиском об'єднаного фронту своїх дипломатів, генералів, міністрів та навіть голови Думи. Висновки Лівена невтішні. Страх економічного і політичного колапсу на фоні десятиліть добробуту і відносного миру не стримав політиків від розв'язання війни. Більше того, економічний та політичний колапс, як і мільйонні жертви, не втримали світ від ще страшнішої, Другої світової війни. На думку, Лівена, від наступної світової выйни світ стримував не страх чергової руїни та мільйонних жертв, а атомна зброя. Атомна зброя, яка унеможливлює перемогу у війні між Великими державами, а тому робить таку війну немислимою з точки зору інтересів держави, незалежно від того як ті інтереси бачаться.
Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).
