Українці мають навчитися гордитися героями Іловайська
Необхідно притягнути до відповідальності військовиків, які припустилися катастрофічних помилок, через що сталася трагедія під Іловайськом. Мабуть, з цим твердженням погодяться усі. Нещодавно військовий прокурор Анатолій Матіос озвучив цифри наших втрат під Іловайськом. Багатьом ці цифри здалися заниженими. Не виключено, що це саме так. Але у річницю тих подій хотілося б звернути увагу на ще один аспект, - аспект пам'яті про героїв Іловайська, кіборгів з Донецького аеропорту, учасників оборони Саур-Могили, Дебальцевого, Карачуна. Всі ці події можна міряти кількістю жертв чи втрат техніки, проте якщо нинішня українська влада хоче, щоб Україна вийшла з війни на сході повністю іншою, щоб зі свідомості українців назавжди щезли гібридні символи "руского міра", потрібно піклуватися про увіковічення пам'яті героїв. Щодо ж до людей, які винні у значній кількості жертв з боку наших силовиків, то свій закуток в історичній пам'яті українців вони вже зайняли. І відбілитися їм не вдасться. Хто б не писав підручники з історії.
Існує розхожий штамп, що після Майдану українці стали політичною нацією. З цим твердженням можна погодитися лише частково. Доти, доки у нас навіть у найменшому селі залишаться вулиці Леніна, Дзержинського, Павлика Морозова і тому подібних примар радянського періоду, ніякою політичною нацією ми не станемо. Доки у нас не з'являться книги і кінофільми про героїв АТО, ми буксуватимемо на місці. Далеко за прикладами ходити не треба. Закон про декомунізацію у нас діє вже півроку, якщо не більше. За цей час багато балачок про те, що, мовляв, Дніпропетровськ перейменовувати не можна, чи про опитування громадськості щодо перейменувань вулиць. Ці балачки - повна дурня. Або Україна продукує власну матрицю історичної пам'яті, або програє.
Коштом громад, інколи і за підтримки влади, з'являються меморіальні дошки героям, загиблим в АТО. Але це, нажаль, поодинокі ініціативи. У нас, мабуть, не лишилося жодного райцентру, який би не втратив героя на цій війні, але місцева влада, чомусь, не хоче називати вулиці іменами полеглих, встановлювати їм пам'ятні знаки. Спірне питання, чи повинен Київ спускати накази щодо подібних речей, бо вшанування пам'яті героїв АТО - це лакмусовий папірець на моральність для місцевих громад і місцевої влади. Але якщо мізки місцевих чиновників все ще у "совку", то, може, варто вплинути директивно.
Зараз багато говорять про Національний Пантеон у столиці. Особливо про те, де саме його споруджувати. Проте головне не Пантеон у Києві, а зміна свідомості людей. Нажаль, за роки Незалежності цим ніхто не займався. Тому ми й отримали сотні тисяч "ватників". Ба, навіть у Києві десятиліттями не могли дати вулицям імена визначних українців чи вшанувати пам'ять учасників героїчних і водночас трагічних подій. Приміром, є Алея Героїв Крут, але забутими лишаються імена учасників цієї події.
У нашій історії, як і в історії інших народів, достатньо трагічних сторінок. Але будь-яка трагедія мала і своїх героїв. Навіть під час Голодомору були повстання. Імена їх організаторів несправедливо забуті. Українці навчилися тужити, тепер необхідно навчитися гордості. Як би, можливо, пафосно це не звучало.
