Багатозначний ювілей. Як Маркс і Ленін українців з мексиканцями поганого навчили
Поза Україною більшість професійних істориків приймають тезу про те, що 1917-ий і наступні роки в Російській імперії варто розглядати як комплекс пов'язаних революцій та виступів, як соціальних так і національних, громадянських та міждержавних воєн, повстань та переворотів.
Тим не менше, за добре усталеною традицією, західні медіа восени 2017 розродилися цілим рядом текстів та інтерв'ю присвячених "Російській революції". Враховуючи, що революційні події на території колишньої Російської імперії були тісно взаємопов'язані, що почалися вони в Петербург, а столицею створеної революцією нової Радянської держави стала Москва, то таку спрощену назву цілком можна зрозуміти та виправдати.
Найбільшу проблему в дискусії щодо революції 1917 р. становить не назва, а "історичне значення" цієї революції, її спадок і зв'язок з сучасністю. Півстоліття тому, у 1967, відповіді на ці питання були очевидними.
Головним наслідком революції була соціалістична соціально-економічна система, єдина реальна альтернатива капіталізму.
Цій системі відповідав унікальний політичний режим - альтернатива представницькій демократії, яка поширилася далеко за межі Радянського Союзу. Революція створила одну з двох світових наддержав. Майбутнє світу мало визначити змагання між двома соціально-економічними системами, двома моделями політичної організації і двома наддержавами. До 2017 р. не залишилося ні радянської наддержави, ні соціалістичного табору, ні "розвинутого соціалізму".
У той час як головні ідеї Французької революції (нація як носій суверенітету, рівність перед законом, представницька демократія, невід'ємний набір індивідуальних прав і свобод) і більше ніж через два століття після неї продовжують визначати політичний устрій нашого світу, "вся влада Радам" видається абсолютним анахронізмом.
Незважаючи на всю проблематичність столітнього ювілею, під круглу дату англомовні автори розродилися принаймні дюжиною книжок присвячених 1917 р. Серед авторів можна знайти відомих істориків-русистів - Стівен Сміт (S. A. Smith, Russia in Revolution: An Empire in Crisis, 1890 to 1928), Лора Енґельштейн (Laura Englestein, Russia in Flames: War, Revolution, Civil War, 1914-1921), Юрій Сльозкін (Yuri Slezkine, The House of Government: A Saga of the Russian Revolution).
Проте велика група авторів спеціалістами з історії Росії чи східної Європи зовсім не є. Серед них - письменник і публіцист Тарік Алі (Tariq Ali, The Dilemmas of Lenin: Terrorism, War, Empire, Love, Revolution), фантаст Чайна М'євіль (China Miéville, October: The Story of the Russian Revolution) та археолог Ніл Фолкнер (Neil Faulkner, A People's History of the Russian Revolution). Цю групу авторів об'єднує відданість марксистській теорії та соціалістичній політиці.
Праці істориків, за винятком книжки Сльозкіна, не претендують на оригінальність. Це, радше, панорамні огляди, які мають донести нові знахідки та інтерпретації дослідників революції ширшій читацькій аудиторії. Настрій у цих книжках - критично-скептичний. Фінал - трагічний. Причини революції автори вбачають в першу чергу у Першій світовій війні і рішеннях невеликих груп людей. Меншою мірою - в аномійних передвоєнних десятиліттях та спонтанній реакції мас.
В цих історіях революція це в першу чергу насильство, масові вбивства, страждання і горе, а не перебудова суспільного ладу.
Ще 20-30 років тому в інтерпретаціях "Жовтневої революції" домінувала соціальна історія, яка шукала "глибокі" причини революції в соціальній структурі, аналізувала суспільні "класи", їхні особливості, інтереси і боротьбу. Головним опонентом цієї історіографії була консервативна "традиційна" історіографія, яка інтерпретувала Жовтень як політичний переворот, організований Леніним та його прибічниками. Коріння ж того перевороту бачилося передусім в особливостях російського соціалізму, революційного підпілля зокрема. Нова історіографія 1917 р. еклектична. Серед неї бачимо представників школи соціальної історії - Стівена Сміта зокрема. Тим не менше, по духу нові історії революції ближчі до старої консервативної традиції. Особливо добре це видно у праці Сльозкіна.
Книжка Сльозкіна вирізняється оригінальністю і викладу, і інтерпретації. Взагалі то це книжка про "Будинок Уряду", найпрестижніший житловий будинок радянської Москви, та й цілого Союзу. Оскільки першими мешканцями цього будинку були очільники Партії і держави, то Сльозкін починає з "старих більшовиків", їхньої партії та їхньої революції. Більшовики Сльозкіна - це типова міленарна секта з квазірелігійною вірою у скоре пришестя царства рівності і справедливості. Пришестю передуватиме остання апокаліптична битва, в якій сектанти візьмуть участь як воїни добра.
Заперечення існування Бога та віра в науковість марксизму не робить більшовиків і їхню революцію принципово відмінними від пошуків "Небесного Царства" китайських тайпінів.
Автори з "соціалістичному табору" нових книжок про революцію 1917 р. все ще намагаються представити революцію як п'янкий момент свободи та самореалізації людського духу. Тут і енергія мас, і праведні до самозречення борці за краще майбутнє, і вічно актуальний ідеал більш справедливого суспільства. Найголовніше, що 1917 р. - це емпіричний доказ того, що радикальні зміни можливі, що соціалістичне суспільство не чисто умоглядна концепція. Як не як, а 1917 р. - ключовий момент в історії марксизму як прикладної політики, а для марксистів і частина власної ідентичності. Хоча і тут не можна не помітити певної розгубленості і трагічних ноток. Поганий Сталін відкидає тінь на доброго Леніна. Подальша історія і кінець Радянського Союзу нависають тягарем над будь-якою історією про власне революцію 1917 р. В епілозі до книжки М'євіля більшовики ведуть локомотив історії на бічну колію, мчать в тумані на зустріч горизонту свободи, який залишається однаково недосяжним.
Найцікавіше, що і для авторів-істориків і для авторів-марксистів у 2017 р., революція 1917 р. є дуже російським моментом. Для того ж М'євіля "особливості Росії 1917-го - виразні і визначальні".
Революція 1917 р. як чисто російський феномен допомагає не тільки пояснити відсутність подібного катаклізму на Заході, а й списати всі проблемні сторони соціалістичного експерименту як специфічно російські.
Хоч Ерік Гобсбавм, вже після падіння СРСР вказував, що Російська революція 1917 р. не тільки надихала радянські республіки в Угорщина чи Німеччині, чи "червоне дворіччя" в Північній Італії, а й була частиною того самого глобального соціального катаклізму, спричиненого Першою світовою війною. Навіть у спокійній Північній Америці 1919-го року пройшли єдині за всю її історію два загальні страйки - у Сіетлі та Вінніпезі.
Варто згадати і про ще одну незаслужено забуту сьогодні інтерпретацію Російської революції. Її автором був Теодор Шейнін. Його книжка "Росія як суспільство, що розвивається: коріння інакшості" вписала російські проблеми початку 20 ст. в контекст пізнішого "Третього світу", переважно селянських країн, у життя яких вривається індустріальний і політичний моменти. Продовженням цієї роботи Шейніна став том про Російську революцію 1905 р. У 1905 р. в Росії бачимо тих самих дієвих осіб, ті самі партії, ту саму динаміку, що й у 1917 р. Та й самі "ради" з'явилися у 1905 р. Якщо 1917 - це продовження 1905 р., то й Російська революція стає в один ряд з Мексиканською (1910) чи Китайською (1911), які теж тривали десятиліттями і були революціями на периферії світового капіталізму. У номінально незалежних державах з анахроністичними політичними і соціальними інститутами, які посипалися під тиском модерну.
Невипадково багато істориків дивилися на більшовицький експеримент як на, в першу чергу, спробу альтернативної модернізації. Соціалізм, в його радянському видання, був своєрідною чарівною паличкою, яка дозволяла не просто догнати, а й перегнати "розвинений" світ. Звідси і привабливість революційного марксизму в аграрних колоніях та напівколоніях на протязі 20 століття.
Окрім марксизму у цих революціях бачимо і гасла національного визволення, політичний альянс марксистської і націоналістичної інтелігенції з селянством, таку собі мексикансько-українську модель.
Андреа Ґраціозі вважає визначальним і вирізняючим аспектом Української революції власне цю амальгаму соціального і національного.
Очевидно, що інтерпретація революції як тупикової модернізації не надихає ні русистів, ні марксистів. Історія написана в ключі цієї інтерпретації була б уроком-засторогою від спроб винайдення утопічних суспільних механізмів, спроб наздогнати Захід без побудови західних правових, соціальних та політичних інститутів. Російська революція як соціальна катастрофа, якої можна було б уникнути.
Незважаючи на намагання західних марксистів ідентифікуватися з "Жовтневою революцією" і дивитися на неї як на героїчний момент своєї власної історії, для західного соціалізму вона теж відіграла в першу чергу роль негативного прикладу.
Не забуваймо, що напередодні Першої світової війни, соціал-демократичні партії Європи вірили в соціалістичну революцію.
Ревізіоністи-бернштейніанці були в меншості. Хоч більшість Німецьких соціал-демократів брали участь в політичному і культурному житті буржуазної держави і не очікували революції зараз і вже, вони продовжували вважати себе революційною партією і вірили в евентуальне знищення капіталістичного ладу. Ця двоїстість їхньої позиції відобразилися у так званих програмах-максимум, які постулювали усуспільнення засобів виробництва, та реалістичних програмах-мінімум, які вимагали демократизації та соціального захисту найманих робітників. (Такою ж подвійною була і програма галицьких радикалів - першої української політичної партії, створеної 1890 р.) Тільки після більшовицької революції і створення комуністичних партій, європейська соціал-демократія привела свої програмні засади у відповідність з політичною практикою і перетворилася на реформаторські партії, що зайнялися розбудовою політичної і соціальної демократії без намагань цілковито змінити соціально-економічний лад.
Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проєкти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).
