Про прогрес і корупцію. Що шокувало українців у Канаді 100 років тому
На початку XXI сторіччя, як і 100 років тому українці мріють про добробут, справжню державу і перемогу над коррупцією. Як і 100 років тому Канада залишається для українців недосяжним зразком досконалості. Проте, насправді вершиною моральності кандадці не були, більше того не прагнули бути, а проте вміли так організувати життя в країні, що вона росла, багатіла, а влада уже в ті давні часи була налаштована на те, щоб надавати канадцю послуги, а не вчити його жити, що надзвичайно дивувало українських мігрантів. І це часто було предметом захвату спостережливих українських інтелектуалів. Перейняти досвід канадців в українців поки не вийшло, але вчитися ніколи не пізно.
Вінніпеґ, столиця Манітоби, переживав економічний підйом і став третім за величиною містом Канади, поступаючись тільки Торонто і Монреалю. Великий залізничний вузол і перевалочна база для людей і товарів на шляху з густозаселеної східної Канади до Тихого океану, Вінніпеґ був канадськими воротами на Захід. Місто уявляло себе "метрополісом прерій", нічим не гіршим за велетенські людські мурашники по обидва боки Атлантики, чи у південній та східній Азії.
Архітектурний конкурс на нову споруду, на який прислали 65 проектів, виграв Франк Вортінґтон Саймон (1863-1933), відомий британський архітектор, до чийого доробку належали будівлі Міжнародної виставки в Едінбурзі та корпусиЛіверпульського університету. Фундамент заклали 1913 році, проте Перша світова війна загальмувала будівельні роботи над проектом. Споруду почали частково використовувати у 1919 році, а офіційно відкрили 1920-го, приурочивши відкриття до 50-ліття створення провінції.
Будинок Законодавчих зборів Манітоби стилістично належить до XIX ст. Це - типовий Beaux-Arts, найпопулярніший стиль північноамериканських громадських споруд того часу, названий так з-за Школи Витончених Мистецтв в Парижі (École Beaux-Arts), на яку рівнялися і де часто вчилися американські архітектори. Від "історичних" стилів XІХ ст. на українських теренах Beaux-Arts відрізняється наслідуванням в першу чергу класичних античних зразків, а не Ренесансу чи Бароко.
Своєю монументальністю споруда в Вінніпезі (72 метри від землі до шпилю, 23 000 кв. м. площі) нічим не поступається, а то й перевершує будинок Верховної Ради України, збудований у стилі радянського модернізму у 1939 році. Щоправда, Верховна Рада будувалася як найвищий законодавчий орган для республіки з населенням у більш як 30 мільйонів, в той час, як населення Манітоби у 1920 році не дотягувало і до 600 000. Очевидно, що цей парадокс пояснюється не тільки відносним багатством чи бідністю як держави так і суспільства, чи, скажімо, статусом політичного утворення.
Вигляд матеріального осідку представницьких органів вказує на їх значення у конкретному суспільстві. Не випадково абсолютистська монархія XVII-XVIII ст. вражає величними монаршими резиденціями - Версалями, Шонбрунами та Петергофами, а у ХIX ст. їм на зміну приходять парламенти, музеї, театри, біржі та університети.
На канадському шляху до незалежності найважливішим моментом вважається не отримання повного суверенітету, власних збройних сил чи незалежної дипломатії, а введення самоуправління - встановлення уряду, що обирається і відповідає перед місцевим суспільством - так званий "responsible government"
Бюрократи англійською - це "слуги громади" (public або ж civilservants), не держави - цього, за Леніним, "апарату насильства", не вищою кастою, що відрізняється від простолюду "чином", і зорганізована у струнку ієрархію.
Навіть ця британська бюрократична традиція, з довгою історією широкого місцевого самоуправління та виборних органів влади, не була безпроблемною. Будівництво нових палат для Законодавчих зборів Манітоби спровокувало найбільший в історії провінції корупційний скандал.
На 1915 рік реальний бюджет будівництва перевищив оригінальний кошторис у 2,8 млн. дол. на 1.5 млн. Опозиційна Ліберальна партія звинуватила консерваторів, які були при владі з 1901 році, у штучному завищенні коштів, махінаціях з тендерами і "відкатах". Лейтенант-губернатор (заступник губернатора - ред.) провінції, використавши свою прерогативу королівського представника, призначив спеціальну комісію з трьох суддів для розслідування справи, а консервативний уряд подав у відставку.
Комісія встановила, що підрядник Томас Келлі, відповідальний за будівництво, завищив рахунки, які виставлялися провінції, на гігантську суму в 892 тисяч доларів (по купівельній спроможності це майже 19 мільйонів сьогоднішніх доларів)
Підрядник, в свою чергу, вносив великі суми "пожертв" у фонд Консервативної партії. Келлі засудили до 2,5 років тюрми і повернення провінції 1,2 млн доларів. З тої суми провінції вдалося зібрати всього лиш 30 тисяч, і після смерті Келлі борг було списано.
Незважаючи на те, що контрактор взяв усю провину на себе, колишнього прем'єра Родмонда Робліна і очільників місцевої Консервативної партії теж змусили відповідати перед судом. Через те, що присяжні не могли дійти згоди щодо вердикту, а Робліна визнали важко хворим, йому вдалося уникнути кримінальної відповідальності.
Консерватори заплатили репутацією і політичним розгромом - мине більш як 40 років перед тим як Манітоба знову отримає консервативний уряд. Новий ліберальний прем'єр почав реформу провінційної адміністрації, зменшивши залежність службовців від партійних кабінетів, посилюючи професійність і меритократичність (відбір за фаховими якостями - ред.).
Перцю всій справі додав той факт, що скандал вибухнув на другий рік Першої світової, у британській традиції - Великої війни, яка коштувала як Великій Британії так і Канаді більших людських втрат, ніж Друга світова. Саме полеглим у ній військовим з Манітоби присвячене панно, яке прикрашає вхід до сесійної зали Законодавчих зборів і прирівнює їхню самопожертву до Христової.
З 1922 по 1927 роки по Канаді та Сполучених Штатах Америки подорожував Осип Назарук, якого великий український історик Іван Лисяк-Рудницький вважав найталановитішим галицьким публіцистом міжвоєнної епохи.
У Вікторії, столиці Британської Колумбії, його захопив пам'ятник Королеві Вікторії біля місцевої Законодавчої палати. Пам'ятник зображав її як молоду тендітну жінку, а не величну зрілу імператрицю. Назарук споглядав на групи, що підходили до пам'ятника щоб вшанувати королеву на день Вікторії, який до сьогодні залишається канадським державним святом.
Коли до пам'ятника почали йти робітничі організації, Назарук "остовпів". "Дійсно - йшли дорослі, правдиві робітники, йшли в синіх робітничих блюзах, тільки в чистіших, як мають їх на собі при роботі, - йшли так само тихо, як шкільні діти, і так само несли вінки, тільки більші. Несли і клали довкруги. Тихо і поважно. Без співів, без промов." (тут і далі за: Осип Назарук. Мемуари. Івано-Франківськ, 2010).
Ця картина викликала у Назарука квазі-релігійне навернення у монархізм та консерватизм та переоцінку традиційних українських міфів - в першу чергу міфу про демократичне, анархічне свободолюбиве козацтво, "страшні духи" якого, на його думку під час революції "вернули з вітрами тими і з давніми гріхами своїми і знов зачали старий божевільний танець п'яного Мамая по Україні".
Найбільше враження на Назарука справив не матеріальний добробут Північної Америки, хоч він і захоплювався багатством та бурхливим життях справжніх "світових міст" - Нью-Йорку таЧікаґо, жертовністю і працездатністю місцевих громад. Він згадував, що "була одна приємна річ, яка дуже спричинилася до того, що мимо тяжких трудів, перебутих у Канаді, та країна назавше остане для мене мила: се її правительство".
Його вражала довіра уряду до громадянина та неупередженість державних службовців.
"Словом -правительства в англосакської раси - се в поведенню культурні правительства- і то так монархістичне в Канаді, як республиканське в Злучених Державах Півн. Америці".
Бував Назарук і у Вінніпезі. Ще до навернення в монархізм, маючи славу лівого інтелектуала, Назарук виступав у місцевому Українському робітничому домі (англійською - "храмі праці"). Переконати місцевих крипто-більшовиків і симпатиків Радянської влади Назарукові не вдалося, хоча стосунки між ними залишилисядосить коректними.
Український робітничий дім у Вінніпезі був збудований у 1918-1919 роках. Найбільший і найстарший з українських робітничих домів в Канаді, він і зараз вражає красою своїх простих правильних форм.
Можу помилятися, але в самій Україні того часу жодна робітнича організація чи партія у великих містах не мала у власності подібної споруди, збудованої власним коштом. Принаймні, у Львові дві найсильніші соціалістичні профспілки - муніципальних працівників та залізничників - спромоглися звести свої власні доми тільки у 1936 і 1939 роках.
Осип Назарук також зауважив, що законодавство, уряд, місцеві громади та добровільні об'єднання громадян у Північній Америці працюють ще й тому, що у суспільстві існує певний неформальний консенсус щодо прийнятних і неприйнятних моделей поведінки, певні очікування як щодо інституцій, законів, так і одне одного.
Частковим випадком таких відмінних очікувань і ставлення були стосунки між чоловіками і жінками. Хоч і в Північній Америці і в Європі жінки отримали політичні права приблизно в той самий час - після Першої світової, Назарук вважав, що у Сполучених Штатах та Канаді ставлення до жінок зовсім інше, ніж в Україні.
У Північній Америці "все обчислене передовсім з огляду на вигоду жінки" - починаючи від дрібних знаків поваги у щоденному житті, та закінчуючи вибором партнера. І це задовго до ґендерної "позитивної дискримінації" та кампаній проти побутового сексизму. Для Назарука ставлення до жінки було надзвичайно важливим показником цивілізаційної зрілості, оскільки він вірив, що жінки грають набагато більшу роль, ніж чоловіки не тільки у біологічному, а й в соціальному відтворенні людства.
Можна не погоджуватися з Назаруком, та підсміюватися з його дещо анахронічних та дивакуватих політичних та соціальних поглядів, проте продовжує вражати як влучність так і актуальність його спостережень. Як і 100 років тому Назарука, нас охоплює розпач від недолугості власних державних інституцій, законів та політиків, нас не покидає відчуття власної відсталості, ми продовжуємо шукати відповіді не тільки у сфері формальних правил та структур, а й у власній поведінці та цінностях. Нариси Осипа Назарука черговий раз нагадують, що наші сьогоднішні проблеми мають набагато довшу історію, не з'явилися раптово і не виправлятьсяодним розчерком пера.
Андрій Заярнюк - історик, викладає в Університеті Вінніпеґу. Автор книжки "Ідіоми емансипації. "Визвольні" проекти і галицьке село в середині XIX століття" (Київ, "Критика", 2007).
