На шляху до автокефалії. Про останню спробу співпраці української держави та церкви

В умовах калейдоскопічних змін влади у 1919-му (у Києві вона змінювалася шість разів) Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) встигла у першій половині року легітимізувати свою діяльність шляхом державної реєстрації парафій в органах влади радянської України та оренди храмів з культовим майном і втратити набуте при денікінцях у другій.

Митрополит Антоній (Храповицький) позбавив українські парафії набутих при більшовиках храмів, заборонив у священнослужінні 13 священиків та дияконів. Декого з них, як настоятеля св. Софії о. Василя Липківського (він відʼїхав за Директорією УНР до Камʼянця-Подільського), заборонив і поставив під церковний суд заочно за те, що "шкодили церкві своєю політичною діяльністю". 

У грудні 1919-го у Києві змінилися окупанти, місто знову зайняли більшовики. Владика Антоній зник разом з денікінцями, залишивши непокірне духовенство під судом та забороною. Українці одразу відновили мандати на всі відібрані храми окрім великого Софійського собору. Заради збереження миру з тимчасово керуючим Київською єпархією (замість митрополита) вікарним єпископом Черкаським Назарієм (Бліновим), парафіяльна рада собору залишила його, як і за денікінців, у користуванні російського причету, а сама продовжувала тимчасово користуватися "малою" Софією.

До початку 1920-го року автокефальний рух спорадично поширився Україною: церковні осередки утворилися у Києві (Іллінська, Петро-Павлівська та Троїцька парафії), на Київщині та Чернігівщині, у Миколаєві, Полтаві, Одесі, Катеринославі.

Виникла потреба перетворити очолювану ВПЦРадою Спілку українських парафій на всеукраїнську організацію. 5 січня 1920-го Київський губревком зареєстрував статут Всеукраїнської спілки українських парафій. Новостворена організація мала на меті задовільнити бажання віруючої людності "молитися у Божих храмах живою українською мовою, відновити у церковно-релігійному вжитку стародавні звичаї, обряди, автокефалію, соборноправність вільної української церкви, …згідно з ознаками нового життя та закону про відокремлення церкви від держави".

Після реєстрації діяльність Ради пожвавилася. До церковної праці згодом долучився і Василь Липківський, який по поверненні з Камʼянця певний час хворів на тиф. Але надходило Різдво, а служити було нікому. Від часу втечі митрополита Антонія ВПЦР та делегати від парафій кілька разів зверталися до єпископа Назарія з проханням або здійснити суд над священниками, або зняти із них заборону, інакше їм доведеться самовільно приступати до святкових служб.

За канонами зняти заборону міг лише той архієрей, який її накладав. Владика вдався до компромісу, пообіцявши не підіймати проти заборонених справи, коли ті приступлять до богослужінь. Українське духовенство відправило різдвяні служби, перебуваючи одночасно під офіційною забороною і судом та благословенством на відправи від тимчасово керуючого вікарного єпископа.

27 січня ВПЦР звернулася до губерніального революційного комітету за дозволом видавати невеликий за обсягом і накладом (тисяча примірників) двотижневий часопис "Українська церква". Задовольняти "пекучу потребу українських парафій давати правдиве і доброзичливе освітлення церковної справи в нових умовах громадсько-соціяльного життя" відділ друку Всеукраїнського ревкому не збирався і дозволу не дав під приводом "браку паперу".

Однак, у конфлікті навколо великого Софійського собору, що спалахнув перед Великоднем, ревком став на сторону автокефалістів.

На Шевченкове свято 9 березня Старокиївська парафія зажадала відправи у св. Софії. Єпископ Василій (Богдашевський) погодився на співслужіння з настоятелем собору о. Василем (Липківським), але у "малій" Софії.

Вважалося, що спільна з єпископом служба неофіційно "розборонила" опального настоятеля. Це мало б заспокоїти українців, але насправді тільки стимулювало змагання за собор. Єпископ Назарій, обурений вимогою чергової делегації, напередодні Страсного тижня вивісив на його дверях письмову погрозу накласти заборону на кожного, хто посміє правити у великому Софійському соборі українською. 

Єпископське оголошення знехтувало чинним більшовицьким мандатом на користування церквою, тож влада мала продемонструвати силу. 5 квітня, у понеділок Страсного тижня, владику Назарія та голову ВПЦР Михайла Мороза викликали до губревкому і запропонували порозумітися між собою. Єпископ відмовився, вказуючи, що це його катедра. Тоді голова ВПЦР отримав наказ від влади "негайно перевести українську парафію у великий Собор".

Однак ВПЦР рішуче поривати з єпископатом не поспішала і перед службою у Страсну середу (7 квітня на Благовіщення) пішла до єпископа Назарія за благословенством виконати наказ губревкому, але той її не прийняв. Українським священикам залишилося під час Великоднього богослужіння губитися у здогадах, чи владика виконав погрозу і заборонив їх, чи ні. 

"На другий день Великодня після служби представники парафій та ВПЦР з народним хором пішли вітати єпископів з святом — згадував Василь Липківський — і прохати їх, щоб ради свята відклали свій гнів на українців, вони ж нічим не винуваті, лише свого добиваються". Здавалося, що святкові відвідини сприяли порозумінню між сторонами, але 30 квітня Назарій письмовим розпорядженням наклав другу після митрополита заборону на служіння українських священиків. Вони про це дізналися 3 травня з повідомлення Київської єпархіальної ради.

Заборона викликала різку реакцію з боку автокефалістів. 5 травня ВПЦР скликала пленум. Більшість з присутніх (31 особа) висловилися за невизнання заборони. Далі зачитали заяву працівників Дніпровської спілки споживчих товариств (167 підписів) з закликом до духовенства українських парафій "не сходити зі своїх позицій".

Мінливу поведінку єпископа та єпархіальної ради при ньому пояснювали політичними обставинами. Києвом ширилися чутки про наближення "польського війська, 40-тисячної армії генерала Бредова та армії Врангеля з півдня". Визнаючи політичну мотивацію боротьби проти українського церковного руху та неминучість розриву з російським єпископатом, пленум ухвалив "вважати Українську православну церкву звільненою від московської зверхності".

Лист до українського православного громадянства з резолюцією ВПЦР про автокефалію від 5 травня 1920 р. зачитали наступного дня після святкової служби на честь св. Юрія Переможця.

7 травня до Києва увійшла дивізія генерал-хорунжого армії УНР Марка Безручка разом із військом союзної Польщі. Прибуття Симона Петлюри очікували пізніше; містом ходили чутки, що громадський комітет готує зустріч з урочистим молебнем у св. Софії. 

Парафіяльна рада св. Софії, памʼятаючи політичні катаклізми 1919 року, утримувалася від будь-яких кроків без санкції ВПЦР. 11 травня ВПЦР зібралася на засідання. Лунали різні пропозиції. Від "нам треба стояти твердо на ґрунті відокремлення церкви від держави" до "церква повинна коритися тій владі, яка існує на даній території. …Коли б навіть сам Ленін прибув до Києва та вимагав відслужити в Сохвійському соборі, … духовенство не має права відмовляти у виконанні релігійних треб".

Зійшлися на тому, що слід дочекатися ініціативи влади, але 22 травня на свято Літнього Миколи відзначити першу річницю від початку відправлення богослужіння та виконання Божественної літургії Миколи  Леонтовича сучасною українською мовою.

З цієї нагоди парафіяни усіх українських храмів Києва мали пройти урочистим хресним ходом до Військового Микільського собору на Печерську.

Громадський комітет повідомив про організацію зустрічі Симона Петлюри 23 травня у день апостола Симона Зилота та іменин Головного Отамана. Обовʼязок відправити молебень і виголосити вітальне слово парафіяльна рада св. Софії поклала на настоятеля о. Василя Липківського, а зустріч з хлібом-сіллю у її дзвіниці — на голову ВПЦР Михайла Мороза.

Одночасно з підготовкою Василем Липківським промови, якою "цвіт українського духівництва вітав Симона Петлюру та воскресіння України", ВПЦР 17 травня 1920 року підготувала документ до "пана Комісара м. Київа" (міського комісара Києва від УНР) за підписом голови та секретаря ВПЦР, в якому зʼясовувалося, "чи немає яких перешкод до улаштування церковного ходу" під час запланованих на 22 травня церковних урочистостей з боку влади. А далі робилася спроба превентивно нейтралізувати очікувані перешкоди діяльності ВПЦР з боку російського єпископату за допомогою рекомендації владі кандидата від ВПЦР: "направити на посаду Комісара по релігійних справах д. Івана Сергійовича Приймака-Приймачевського, яко людину досвідчену у місцевих церковних справах".

Нестабільність української державності примушувала ВПЦР тверезо зважати на обставини та враховувати можливі політичні перспективи. Аналогічну заяву, але до Київського губревкому та вже з виправданнями своєї діяльності за час відсутності більшовиків, ВПЦР подала наступного дня після того, як червоне військо назавжди повернулося до Києва — 13 червня, але це вже інша історія.

В останні дні Зелених свят (1-4 червня) ВПЦР провела першу конференцію представників усіх Київських і суміжних українських парафій. Близько 200 делегатів схвалили акт проголошення автокефалії від 5 травня 1920 р.

Однак, коли у кінці першої декади червня до Києва прибув міністр Ісповідань Іван Огієнко і ВПЦР одразу делегувала оо. Василя Липківського та Юрія Жевченка зʼясувати своє становище, стосунки між ними не склалися. Позначилася різниця у баченні місця церкви у державі. Закон Директорії про автокефалію від 1 січня 1919 р. зберігав церковно-державну єдність, а діячі ВПЦР віддали перевагу відокремленню церкви від держави. Міністр повідомив про незадоволення Ради міністрів Директорії УНР діяльністю ВПЦР та намір її розпустити. Свою позицію він аргументував "відсутністю у складі ВПЦР інтеліґенції та професури, компетентної в богословських справах", а також провадженням "дуже сурйозних балачок (міністра — авт.) з російськими єпископами Назарієм та Василієм для досягнення великих наслідків у справі українізації церкви".

Розійшлися лідери українського державного та церковного відродження на тому, що "розігнати ВПЦР буде не під силу Раді Міністрів, бо цього не допустить народ" і кожна зі сторін повернулася до своїх справ.

Іван Огієнко також очікувано не зміг залучити російський єпископат на сторону української держави, дався взнаки арешт митрополита Антонія. Міністр залишив Київ та разом з урядом УНР продовжив боротьбу за українську державність в екзилі.

Діячі ВПРЦ винесли на скликану на Зелених святах конференцію проблему здобуття єпископату для українських парафій, обрали кандидатів на висвяту та продовжили справу церковного відродження в умовах комуністичного будівництва.