Навіщо патріарху Московському бенкет під час чуми
Збитий над Донбасом проросійськими (а чи просто - російськими) терористами літак "Малазійських авіаліній", як не дивно, не вніс жодних змін до календаря святкувань московських духовних свят. Публіка дарма чекала звернення патріарха Московського щодо трагедії, що сталася на його канонічній території, протягом майже двох діб.
Адже саме в цей час у Москві відбувалися урочистості на честь 700-річчя преподобного Сергія Радонезького. Святкування пишні, представницькі і політично важливі. До яких старанно готувалися і які мали відбутися з великою помпою. І що, господарі, які вклали у підготовку стільки сил і коштів, мали відмінити концерт, прийом і замість святкових богослужінь відправляти панахиди за загиблими? Просто цей літак впав невчасно - от і все.
Тому організатори святкувань обрали найзручніший для себе вихід - вони "не помітили" падіння літака. І, що цікаво, їх в тому підтримали і світські гості, і навіть закордонні делегати. Поки закордонні канали обвалювалися під сюжетами щодо трагедії, у Троїце-Сергієвій лаврі лунала музика і пишномовні виступи. Патріарх Кирило запевнив в черговий раз звернувся до всього світу з тим, що він, світ, мусить зрозуміти, що "Росія не становить жодної загрози", а ідеал, до якого вона, Росія, прагне, - це "святість".
Втім, він виявився цього разу не єдиним співцем осанни "російській святості". Цирк продовжився на зустрічі президента Путіна з делегатами помісних православних церков. На якій Сергій Радонезький виявився "збирачем російських земель" (саме в цьому, за президентом РФ, і полягав сенс його "святості"), а делегати отримали можливість, як кубинські піонери, сказати "дякую" генсеку за його невсипну турботу. Зокрема, митрополит Тимофій, який представляв Єрусалимський патріархат і виявився "учнем патріарха Кирила", подякував за великі пожертви, назвав Путіна "захисником християн на Близькому Сході" і зазначив, що вони дивляться на Росію "як на захисницю моральних засад" і "прав людини всюди". Йому вторив митрополит Тирський Ілія від Антіохійського патріархату, який теж розповів про "повсюдний захист прав людини" (за тим самим папірцем слова вчили?) та про "піклування про мир в Палестині, Сирії, Лівані, Іраку".
І ані слівця про триста трупів, одним пострілом розкиданих по канонічній території господаря свята менше ніж добу тому.
Цей бенкет під час чуми замислювався, звісно, без урахування трагедії, що сталася напередодні. І якби в цього святкування було не так багато політичної ваги, його можна було би скоригувати чи навіть взагалі відмінити. Але політичної ваги виявилося забагато.
Святкування ювілею преподобного Сергія Радонезького цього року замінило святкування днів Хрещення Русі. Якщо вже патріарху Московському не дали можливості продемонструвати свій вплив на власну канонічну територію, показати себе гарантом єдності основної частини новітньої інкарнації СРСР, то він все одно свого не впустить. Він все одно збере високих гостей - від представників давніх патріархатів до президента Росії.
Тому що це йому зараз потрібно, як ніколи. Як колись президентові Кучмі, запідозреному у вбивстві журналіста, було потрібно рукостискання з Папою - щоби не виглядати у світі зовсім ізгоєм, так президенту Путіну зараз потрібен хоча б якийсь високий світовий авторитет, який публічно схвалить його особисто і його політику. Давні патріархати цілком підходять.
І все вийшло би так, як замислювалося. Якби не літак. Бо на тлі цих уламків та тіл пафосні подяки президенту Росії виглядали блюзнірством.
Втім, патріарх Московський досяг певного результату з цією виставою "всеправоснового одобрямса" політики Путіна. Як і все, на що падає тінь цієї людини, давні патріархати в цій виставі викликали відчуття гидоти. Що ж у них там відбувається, в їхніх церквах, якщо вони згодні на такі прикрі вчинки? Адже ще донедавна давні патріархати викликали повагу, як втілення традиції - а традиція є дуже важливою для Православ'я. Так, вони були малочисельні і ледь живі на своїх переважно нехристиянських канонічних територіях. Але в них був великий кредит духовного авторитету. Як в Ватикану, щодо якого неважливо, "скільки в нього дивізій".
Підлабузницькі виступи єрусалимського та антиохійсього делегатів перед Путіним визначили ціну цього авторитету - достатньо зробити "великі пожертви на відбудову храму" (і це не єдиний вид матеріальної допомоги, яку російське керівництво надавало Єрусалимському патріархату), або надати військову підтримку "правильній" стороні конфлікту - і тебе визнають ледь не моральним генієм, лідером захисту духовних цінностей у цілому світі.
Давні патріархати оцінили себе недорого. Втім, що їм лишається? Церква, яка втратила вірних, яка, фактично, провалила місію на власній "канонічній території" - це порожній горіх: ззовні наче гарний, а всередині - порох. Адже церква - це вірні, а не купка владик, осяяних славою колишніх єпископів-апостолів. Про це, до речі, варто було би пам'ятати і Московському патріарху. Який просто зараз стоїть на порозі втрати половини своєї найбільш активної пастви - українців. Формально він може зберегти УПЦ у єдності з МП - залишити за собою якусь кількість нерухомості і єпископат. Але чи збереже він вірних - тобто, власне, Церкву?
Проблема патріарха Кирила в тому, що він дуже хоче бути одним з них, з цих "перших за авторитетом". Такий собі комплекс нувориша, який купив титул і не може зрозуміти, чому це принци крові не хочуть приймати його до свого кола, і він шукає будь-яких шляхів до салонів цих великосвітських снобів. Які мають владу та авторитет просто за правом народження, і яких він в глибині душі зневажає, як і вони його.
А на небезпеку втрати пастви патріарх Московський взагалі ніколи особливо не зважав. В цьому плані він звичайний представник російської політики, яку люди традиційно ніколи, за жодної імперії не цікавили. Йому варто було би замислитися про те становище, в якому знаходяться давні патріархати - і яке він сам же проти них і використовує. Але він впевнений, що влади Кремля, яка забезпечує і його владу, на його вік вистачить. Тому він соловейком співає про те, що головне завдання його церкви - "збереження єдності Святої Русі", а зовсім не якась там християнська місія.
Він продовжує називати Україну "південними кресами Святої Русі" - і йому вже байдуже, що думає про це українська паства, бо головне - що про це думає одна-єдина людина у Москві. Людина, від якої залежить його, патріарха, благополуччя і політичне становище і в Росії, і всередині світового православ'я. Тому патріарх і далі буде свідомо прикривати своїм "мирумиром" та "глибокою стурбованістю щодо братовбивчої війни" постачання озброєнь для війни в Україні і на Близькому Сході. Адже в цій каламутній (не в останню чергу - від крові) водиці локальних конфліктів патріарх ловить свою власну велику рибу.
